Місто Боуган - Кевін Баррі

Він дійшов за товстим полісейським до камер у глибині відділку.

Полісейський запхав ключ у замок камери, той клацнув і відімкнувся, полісейський натиснув на вмикач у коридорі, й коли вони зайшли, тьмяна лампочка освітила юну дівчину на солом’яному матрасі. Полісейський підморгнув Логанові, наблизився і присів біля дівчини. Схопив її за зап’ястки й повернув долонями догори, щоб показати Логанові майстерно вирізані свіжі мітки:

Пару стигмат у формі конюшини.

Логан із болем кивнув — хвора стара курва його мати; викривлена логіка її безумства не вкладалася в голові навіть йому. Полісейський підвівся і з гиготінням вийшов із камери.

Дівчина підвела на нього погляд. Очі в неї, як і в усіх північняцьких дівок, були тверді, але переляку в голосі приховати не вдалося. Вона сказала:

— Я все зроблю, що повелиш, Альбіносе…

Логан сів навпочіпки, щоб його погляд був на рівні очей дівчини, й підбадьорливо кивнув.

— Знаю, солоденька. Ти славно на мене попрацюєш.

Вона мимоволі розплакалася.

— Тихо, мила, — сказав він. — Сподіваюся, той товстий мудак-полісейський не дозволяв собі всякої сваволі… Боляче було, дитино? У м’ясника?

Вона опустила погляд на долоні і знизала плечима, їй років дванадцять, не більше, чистий північняцький гарт, а все одно приголомшена його близькістю. У Боугані варто раз заробити репутацію — й далі репутація працює на тебе.

— Нам треба, щоб усе вдалося, Мала К’юз, — сказав він. — Ти зникла три дні і три ночі тому, тямиш?

— Точно.

— Тебе вабила Велика Пустка, — вів далі він. — Тебе тягнуло на болотяні рівнини. Щось вивело тебе на Високий Плай — зірка в небі, яскрава-преяскрава зоря. А потім на пригорі… знаєш, що таке пригора, Мала К’юз?

— Нє.

— Такий пагорб невисокий, — зітхнув Логан. — І там, на цій пригорі, ти серед ночі натрапила на дику козу. Ти знаєш, що таке дика коза?

Він повернув свою руку долонею догори й показав на внутрішній стороні зап’ястка тонке татуювання у формі козиних рогів — символу Стиляг із Манівців.

— Все я знаю, Альбіносе.

— І коза до тебе заговорила, Мала К’юз. Але коли вона говорила, ти чула слова Тятка Суса, січеш?

У Малої К’юз розширилися очі.

— Сус набув подоби кози, Альбіносе?

Логан шанобливо схилив голову.

— Так і є, дитино. І тепер Його Одвічна Ласка лишила на тобі мітку. Розумієш?

Роззявивши рота й вилупивши очі, вона показала йому фальшиві стигмати. Мала Логанові вже подобалася.

— А тепер слухай уважно, — сказав він, — бо Тят-ко Сус переказав тобі особливе послання для твого народу.

— І яке ж, Альбіносе?

Він схилився і щось їй прошепотів, і послання було почуте. Він також дав їй знати, що станеться, якщо вона не дотримається інструкцій. Тоді встав і вивів дівчину з камери. Товстий полісейський прихилився до стіни коридору й усміхнувся, як доброзичливий дядько. Вказав на задній вихід у дальньому кінці коридору. Логан провів дівчину туди, поцілував складені пучки пальців і легко-легко торкнувся її щоки. Тоді провів пучками по павутинці світлого волосся в неї на руці — доторк електризував, він заплющив очі; він поринув у молодість, він поринув у життя, він поринув у чуттєву пам’ять Маку замолоду. Очі засльозилися, серце стиснулося. Горлянка благала про дурман-люльку. Він відпустив дівчину на присмеркові вулиці. Йому здалося, що вони знайшли спільну мову. Він повернувся в коридор. Товстий полісейський вишкірив зуби і сказав:

— То що, явлення Суса пройшло, як належить, пане Г.?

— Тятко Сус повертається з турне.

Він знову вийшов у вечірні тіні Манівців. Так собі мізкувала хитра Манюня: забобонність народу з Висоток треба плекати й використовувати. Бредучи у присмерку Манівцями, Цибатий захоплювався її кмітливістю.

Манівці — це мозок міста, і він слухав, як пульсують його артерії-завулки.

На нього кинувся пітбуль за парканом-решіткою.

Він сикнув на пса.

Той загавкав так, що аж сипнули зорі.

Всі наші вчорашні дні

Здоровань Дом Ґлісон, тілистий нишпорка від новин, і Бальтазар Мері Ґраймз, фотограф-горбань, зайшли в боуганські Манівці в офіційних справах «Месника». Стояв присмерк того самого спекотного квітневого дня — небо над дахами було кольору манго, — і Дом тяжко дихав, поспішаючи за своїм клацальником по карколомному плетиву поворотів і завулків.

— Та пожалій же ти мене, Бальте, я тебе прошу! Я вже не юнак!

— Вам 38, містере Ґлісоне.

Темними площами йшли вони і глибинами паскудних прадавніх лабіринтів, аж доки врешті не вийшли до певної панельки в тіні критого ринку. Дом вийняв з кишеньки для годинника у своїй гірчичній жилетці клапоть паперу, де хтось нашкрябав адресу, й показав Бальтазарові, а горбань повернувся від адреси до будинку і знову до адреси, і перевірив втретє — для певності, а тоді кивнув.

— Точняк, містере Ґлісоне.

Дом зібрався, кілька разів глибоко вдихнув і штовхнув важкі двері.

— Муки Суса на хресті, — проказав він. — Серце аж горлом лізе.

Бальтазар знизав плечима й понуро потягнув свою допотопну лейку за двері, випередив боса й першим ступив на сходи.

— Він знає, що ми прийдемо, — сказав він. — Ходімо.

Вони піднялися одним прольотом давніх кам’яних сходів, а тоді піднялися знову, звертаючи після кожного відтинка, і знову піднялися, і будинок був тихий, як мрець, тривога стояла намацальна, Здоровань Дом почувався, будьмо відверті, не мужиком, нижня губа в нього тремтіла, як у маленького, але він усе одно збирався виконати свою роботу. Ще б пак, коли чекає така винагорода.

«Всі наші вчорашні дні» — найпопулярніша й найпрестижніша колонка у «Боуганському меснику», і то з великим відривом. Писав її сам Домінік, стилем ясним і меланхолійним. Були у ній переважно спогади і байки про втрачений боуганський час. Виходила вона — 27 дюймів дев’ятим кеглем на три колонки — у вечірньому випуску в четвер, і черга на нього шикувалася від дверей редакції й аж до Нового міста. Дом навіть не сумнівався, що цього тижня колонка збере рекордну аудиторію.

— Я от що думаю, містере Ґлісоне, — засапався на підйомі Бальт. — Чого це він раптом погодився дати інтерв’ю?

Дом на мить спинився перепочити на повороті. Посміхнувся, спітнів.

— Старигань його причарував. А ми що робимо, Бальте? Ми намагаємося заговорити зуби місту, щоби воно не пожерло себе живцем.

— А самому йому з того шо буде?

Дом знизав плечима і знову рушив нагору.

— Ну, це дасть певній партії знати, шо він повернувся, нє? І шо він не боїться показати зуби.

А тоді на майданчику на самісінькій горі сходів з’явився Ґант Бродрік. Йому довелося трошки нагнутися під низькою стелею. Він