Місто Боуган - Кевін Баррі
Дивіться:
Дівчата глупої ночі вихиляються під даб[22], що гримить із манівцівських дахів.
Дівчата крокують зміїним вигином вулиці де Валери, тримаючи на цепах своїх бойових псів.
Дівчата п’ють погань зі смертоносного річкового припливу і насичуються.
Їхні балачки кружляли навколо звичних для молоді тем — лють, хіть, встид, — але того сезону в місті Боуган розмови весь час поверталися, знову, і знову, і знову, до тієї ж теми:
— Я її на Допільськім мосту бачила, і в неї були такі туфлі, тіпа, на платформі, і такі, тіпа, капрі, лимонні тіпа, такого крикливого відтінку, і ще, тіпа…
— Я чула, що зайти в «Го Пі» ти зайдеш, тіки, тіпа, не далі кафе. А щоб далі піти, нагору, то вже треба мати зв’язки — ну, там, тіпа, дурман-салони, й сама Дженні…
— Кажуть, вона там Цибатому насипає, січете?
— Він у неї з руки їсть, тіпа.
— А з другої — Ґант.
— А ще Вовчик…
— Кажуть, у неї добрий тузин, як не тринадцять зарубок на шкелпі, січете, і це тіки ті, про кого ми знаєм.
— Вона шостого розміру, не більше.
— І найкрутіші вилиці на весь Боуган, та…
— А знаєте, шо ще?
— Шо, дівчино?
— Танцює вона — просто мега, бля.
Спадкоємність
Старигань Менніон зважився піднятися в номер на горішньому поверсі «Боуганського гербового» готелю. Він завмер у ногах ліжка для молодят. Виструнчився. Капелюха тримав у руках. Йому вистачило внутрішнього стержня — але ледве-ледве, — щоб витримати погляд Манюні. Вона піднесла до губ чарку нерозбавленого «Джона Джеймсона».
— Ти, мабуть, знаєш, що в нього дах поїхав? — спитала вона.
— Мадам…
— Аж шифер пошурхотів, — уточнила вона.
Старигань сумовито скривив губи і знизав плечима — не йому судити про психологічний стан Цибатого.
— Як про мене, то це все через ту мандрьоху, з якою він оженився, — вела далі вона. — Він через неї казна-що собі понавигадував. Тепер Манівців йому мало. На Бовісту йому треба випертися, наче він протестант якийсь. Та в тому маєтку сраному хоч із балки вішайся. Я ж нічого не кажу…
Вона спинилася, сьорбнула «Джеймсона».
— Я ж нічого не кажу, але Іммаку-срана-лата — виблядок прибережних покидьків, які щойно з рибальського човна сцяного вилізли, правду кажу? А її курва-матінка — взагалі не з того краю Манівців, правда ж? Від неї за кілометр тхнуло тими багаттями сраними.
Старигань зітхнув.
— Шлюб навіть за кращих часів — гра непроста, — сказав він.
Якусь мить вона мовчки дивилася на нього. Відзначила, що її погляд він витримав. Полоскотала верхню губу кінчиком язика.
— А тепер, значить, вона кудись завіялася, а він розвалився на кушетці у тих косооких, ссе дурман-люльку, ніби завтра не настане ніколи, а Стиляги гасають, як щур задристаний, коли йому нору підпалили.
Старигань спробував її заспокоїти:
— Рід Гартнеттів досі править Боуганом, пані.
— Ага-ага, це поки що.
Вона жалібно розсміялася, захрипіла, зблідла. Сказала:
— Бачу, ти Ґанта в газету зісватав?
— Я намагався відволікти місто, Манюню.
— Від чого, Менніоне?
— Від недоброго.
— Ну, щасти тобі. Що там із нашим трамваєм?
— Правду кажучи, схоже на те, що Народи вже не хочуть ділитися…
— І кого це дивує, га? Ми наче з цепу зірвалися! А ти ж знаєш, що буде далі, га? Далі буде королівський заміс за «Альядос», і всі довбні зі Стиляг боротимуться за право написати своє ім’я на ручці. Я, Стариганю, на своїм віку таке не раз бачила. Вони будуть виривати патли й видушувати очі відціля й аж до Різдва. А доки вони чубитимуться, якийсь малий засранець із Висоток чи підстилка піщаних пайкі з дюн зайде в місто і все порішає. Чи якісь із тих диких дівок із моїх власних грьобаних Манівців.
— Я все збирався попросити Дженні…
— Останні чутки чув, Стариганю? Вона тих дівок під’юджує!
— Тільки цього нам не вистачало.
— І не кажи! Я роблю все, щоби втримати срану косооку курву в руках.
— Я чув, то ви близькі.
Попри різкі слова, Манюня чуло усміхнулася, і Старигань побачив у її очах любов. Він занепокоївся, які наслідки це матиме для міста.
— У нас із Дженні як, — сказала вона. — Ніколи не знаю, чи то мені її удочерити, чи то видлубати їй косі очі двадцятисантиметровим кинджалом.
— Вона сила, — визнав Старигань.
Манюня реготнула, закашлялася.
— Вона мій погляд витримує, січеш? Ніколи очі не відводить. Глиба.
— Я теж витримую ваш погляд, Манюню.
— Ага, тільки в тебе одні понти.
Найбільше його зачепило, як вона при тому посміхнулася. Старигань здригнувся. Те, що він одразу взяв себе в руки, свідчило про його досвід.
Він знав, що про таке питати не годиться, але не стримався:
— То на кого поставите, Манюню? Якщо Логан своє відслужив…
Манюня знову скривилася від сміху — так вона йому все й розкаже! Сміх був, як тортури, але вона оговталася, налила ще віскі, закурила ще одну цигарку і сказала:
— Я ті от шо скажу, Стариганю. Я ночі недосипаю. Але тіки шо, я тобі дам знати, січеш?
На прирічному бульварі
Зверніть наліво від станції «Жовтий дім» — зараз так мало хто робить — і вискочите на довгу покручену дорогу, відому як Прирічний бульвар. Він тягнеться уздовж річки Боуган аж за останні міські кручі, доки русло не розливається безкраїм гирлом. Миршаві морські птахи ширяють над порожніми тротуарами, а повітря там таке примарне і дивне, що туди майже ніхто не ходить. Там усі відчувають приголомшливе дежавю. Щось скручується в душі і жбурляє назад, у внутрішній втрачений час, якого ніколи не віднайти. Відчуття жаскувате до млості, душа йде у п’яти. Вибиває з колії. Повисаєш, неприкаяний, у повітрі. Трапляються різні вихиляси. А Логан Гартнетт, раб люльки і розбитого серця, того одурманеного квітня почав майже щодня вчащати туди.
Він сходив ту місцину вздовж і впоперек, живлячись її химерами. Затуманеними очима стежив за летом примарних поморників. Тихо щось мугикав. І блідими губами віщував лихо.
Одного квітневого вечора Альбінос знову вийшов на Прирічний, але не сам. Сівши на стовпчик і підставивши обличчя гарячому вітру з річки, він люб’язно підняв очі на дуже схвильованого Мудака Берка.
Мудак звісив кінцівки з дротяного паркана, що оточував тут річку Боуган, і приплюснув уявну комаху на шиї.
Логан дивився
