Безсоння - Стівен Кінг
Несподівано цей безбарвний, брудний закуток Вітчгем-стріт перетворився на Країну Див, і в цьому буянні фарб і світла важко було одразу зрозуміти, що саме він бачить, — було лише усвідомлення краси невідомого дива чи казки.
Єдине, що він міг розрізнити, були аури, що оточували фігури людей — ті снували навколо, входячи й виходячи з магазинів, завантажували покупки в багажники машин або сідали в авто і їхали у своїх справах. Деякі з аур були яскравіші від інших, але навіть найбільш тьмяні тепер сяяли стократно дужче, ніж тоді, коли Ральф уперше зіткнувся із цим феноменом.
«Безсумнівно, саме про це й говорив Вайзер. Це гіперреальність, і те, що ти бачиш, не більше ніж галюцинація людини під дією транквілізаторів. Те, що ти бачиш, усього лише ще один симптом безсоння — не більше. Дивися, Ральфе, і захоплюйся скільки завгодно, це справді чудово, — ось лише вірити в це не варто».
Однак Ральфові не потрібно було просити себе дивуватися — усе навколо було справдешнім дивом. Хлібний фургон, здавши назад, від’їхав від кафе, де вони пили каву з Вайзером, і яскрава темно-бордова субстанція, що кольором скидалася на засохлу кров, — почала виливатися із вихлопної труби.
Це був не дим і не пара, але щось, що нагадувало і те і інше. Світіння виривалося повторюваними спалахами на кшталт стрічки електрокардіограми.
Глянувши на тротуар, Ральф побачив утиснені в бетон сліди від коліс машини того ж темно-бордового відтінку. Фургон поспішив далі, і примарні сліди вихлопів перетворилися на яскраво-червону артеріальну кров.
І такі дивні речі були всюди — щось невідоме в перетинанні косих смуг світла знову нагадало Ральфові потік сонячних променів, які пробивалися крізь щілини в стінах і даху давно-давно стертого з лиця землі сараю. Але найдивнішими були люди, саме їхні оболонки-аури виявилися такими разюче різними й реальними.
Із супермаркету вийшов хлопчик-розсильний, штовхаючи перед себе візок із зеленню. Він рухався в такому сліпучо-білому ореолі, що нагадував прожектор. Аура жінки, що йшла поруч, була порівняно тьмяною, сіро-зеленого відтінку сиру, який почав псуватися. Юна дівчина гукнула розсильного з відчиненого вікна «субару», помахавши йому; її ліва рука залишила в повітрі яскраві смуги ніжно-рожевого, льодяникового кольору. Але вони майже одразу ж розтали. Хлопчина, посміхнувшись, помахав у відповідь, слід його руки перетворився на жовто-білий фонтан. Ральфові це здалося схожим на плавець рибки з акваріума. Плавець теж танув, але значно повільніше.
Спершу це бентежне, феєричне видіння викликало в Ральфа непідробний жах, але невдовзі страх поступився місцем замилуванню, благоговінню й просто інтересу. Яке красиве й захоплююче видовище! «Але це не реально, — попередив він себе. — Не забувай, Ральфе. Насправді нічого подібного не існує». Він пообіцяв собі, що спробує не забути. Але застережливий голос здавався таким далеким… Тепер він помітив дещо іще: від голови кожного, кого він бачив, угору піднімалося щось прозоро-яскраве, на зразок шовкової стрічечки або смужки гофрованого паперу; воно, спалахнувши, вело кудись угору, поки не зникало з очей. У деяких людей точка зникнення була метра півтора над головою, в інших же довжина цього струмливого потоку сягала трьох і навіть п’яти метрів. У більшості випадків світло цієї яскравої висхідної лінії гармоніювало з відтінками всієї аури — яскраво-біле у розсильного, сіро-зелене у пані, що йшла поряд із хлопчиною, — але було й кілька разючих винятків. Ральф побачив іржаво-червоний потік, що виходив із голови чоловіка середніх літ, оточеного темно-синьою аурою, а в жінки з ясно-сірою аурою висхідний потік був разючого (але й трохи насторожливого) кольору фуксії. У деяких випадках — їх було не так уже й багато, усього два або три, — висхідні струмки були майже чорні. Ральфові це не сподобалося, і він помітив, що люди, яким належали ці «мотузочки від повітряної кульки» (саме так він одразу подумки охрестив їх), не мали здорового вигляду.
«Звичайно, вони хворі. Ці “мотузочки” є індикаторами здоров’я… І хвороби в деяких випадках».
«Ральфе, — стурбувався інший голос, — насправді ти не бачиш цих речей, домовилися? Мені не хочеться бути занудою, але…»
Але чи можливо, що все це насправді реальне?
Може, постійне недосипання, посилене впливом усвідомлених, послідовних снів, зле пожартувало з нього, давши змогу заглянути в якийсь інший вимір, не доступний звичайному сприйняттю?
«Покинь це, Ральфе, до того ж негайно. Це найкраще, що можна зробити, інакше ти ризикуєш опинитися в одному човні з бідолахою Едом Діпно».
Думка про Еда наштовхнула на неясну асоціацію — щось, сказане Едом у той день, коли його заарештували за побиття дружини, — але перш ніж Ральф зміг згадати, майже в саме його ліве вухо дитячий голос вимовив:
— Мамо? Мамо? А ти купиш мені горіхове морозиво?
— Побачимо.
Мимо Ральфа пройшла молода жінка, тримаючи за руку хлопчика років чотирьох-п’яти. Вона рухалася в «конверті» сліпучо-білого сяйва.
«Мотузочка», що вела вгору від її світлого волосся, також була білою і дуже широкою — вона радше нагадувала стрічку, якою зазвичай перев’язують коробки з подарунком, — піднімалася на висоту більше шести метрів і при кожному кроці жінки трохи відхилялася назад. Це викликало у свідомості Ральфа асоціації з весіллям — фата, шлейф, газова вінчальна сукня.
Аура її сина була здорового темно-блакитного кольору на грані фіолетового, і коли ця пара пройшла повз нього, Ральф побачив дивну річ.
Завитки аури піднімалися також і від їхніх переплетених рук: білі від долоні жінки й темно-блакитні від рученяти малюка. У міру виникнення вони перепліталися в поросячі хвостики, потім блідли й зникали. «Мати-і-син, мати-і-син», — подумав Ральф. Було щось до простоти символічне в цих зв’язаних завитках, що обплітають одне одного як жимолость, що обвиває садову огорожу. Їхній вигляд наповнив радістю серце Ральфа — банально, але саме так він себе почував.
«Мати-і-син, білий-синій, мати-і…»
— Мамо, а куди дивиться цей дядько?
Білявка мигцем глянула на Ральфа, але він встиг помітити, як стиснулися її губи, перш ніж вона відвернулася. Але важливіше, що блискуча аура, яка оточувала жінку, раптово потемніла, звузилася, по її полю затанцювали спіралі темно-червоних барв.
«Це кольори переляку, — подумав Ральф, — або, можливо, гніву».
— Я не знаю, Томе. Ходімо, перестань базікати. — Жінка прискорила крок, потягнувши за собою синочка, її зібране в кінський хвіст волосся підстрибувало в такт крокам, залишаючи в повітрі прозоро-сірий, у червонуватих прожилках слід. «Немов дуги, які “двірники” іноді залишають на лобовому склі автомобіля», — подумав Ральф.
— Мамо, зачекай! Не тягни мене! — Маля було змушене бігти, щоб устигати за матір’ю.
«Це моя помилка», — Ральф подумки побачив себе очима молодої мами: старий зі
