Місто Боуган - Кевін Баррі
— Слабкий, слабкий я чоловік, — зітхнув Дом.
Хвойда випнула губки і далі лишала в нього на шкірі сліди, рахуючи собі під ніс:
— Сімсят шісь… сімсят сім… сімсят вісім…
Поміж тихими стогонами й ковтками з соски Здоровань Дом чудувався химерно-точному дзижчанню нічної пташки: мабуть, занесло її сюди штормом з-над океану, саме стоїть пора бур. Він загарчав від щастя та сорому: повільні зміни пір року й нові початки завжди його тішили.
— Сімсят девіть… вісімсят… вісімсят дин…
Ну в неї і зап’ясток! Піддаючись — знову і знову! — власній слабкості, він — о, шмаркатий Дом, о, зіпсутий Дом! — насолоджувався…
— Вісімсят штири… вісімсят п’я…
…болем, який хвойда видобувала з його гріховних кісток, але почав задумуватися і про вечерю — чи не поласувати б камбалою? — і про те, що дзижчання дивної пташки чимось нагадує звуки старої лейки горбаня Ґраймза, правда ж? — а також про колонку від редактора…
— Двяносто… двяносто-дин…
…для наступного випуску «Месника». У Стилягах назріває боротьба за спадкоємність, тут питань нема. Це — непростий момент для міста.
Молокосос Станнерс.
Тугодум Берк.
Косоока Цзинь.
Всі інтригують. Всі маневрують. Логан Гартнетт переміг К’юзака, але продемонстрував слабкість, бо мусив шукати підтримки поза Стилягами. Відкриті прояви слабкощів у Боугані нерідко звістують смерть. Але Дом вирішив, що у слові від редактора проситиме потерпіти, лишити Цибатого у спокої й утримати…
— Двяносто шісь, двяносто сім…
…статус кво. Врешті, кажіть про Цибатого, що хочете, але стилю в нього не відняти.
— Двяносто двять…
Це факт: камера його любить. Високий чоловік, худий, вдягнений зі смаком. Дивно, але його бракуватиме. Дом підготувався до останнього удару гребенем, який хвойда завжди завдавала особливо ядучо, — і справді, вона високо занесла руку, й удар насолоди приземлився з великою люттю.
— Рівно соточка, пане Ґлісоне!
Він, Дом, гучно застогнав — знову соромно! — і стогін товстуна покотився за вікно й тихо полинув униз, де його злизав вітровій, пожбурив над димопільські дахи, поніс над чорними боуганськими водами, він слабшав і тихшав у повітрі, аж доки на пристані по бік Манівців його не заглушили звуки м’ясних возів, що клацали підбитими залізом колесами по бруківці.
*
Дивилися вони, Старигань Менніон і Ґант Бродрік, як вози котяться від критого ринку до бійні — нічна зміна у розпалі, — прихилившись до брудної цегляної стінки старого складу, і сердито щось бурчали в тому галасі.
— Щось ти під цей вітер невеселий, Ґ. Ти ж не проти, що я так, тіпа, прямо?
— Такий я вродився, Бенні.
— Та ну тебе, мучень сраний.
Ґант скис, знизав плечима.
— Це все через місто, знаєш?
Ось що думав Старигань: його непокоїло, як Ґантів погляд заворожено завмирає на чорних хвилях річки. Недобре це. Старигань цідив намистини порожніх балачок із вельветового міха.
— Не місто — причина всіх твоїх проблем, Ґанте. Чуєш, що я діло кажу? І не місто їх вирішить. Ти забагато ваги покладаєш на…
— На мрії, хочеш сказати?
— Всі ми мріємо, щоб молодість вернулася, Ґанте! Щоб витанцьовувать у блідому місячному світлі, лапать свіжі попки! І від того, що цьому не бувать, стає тільки солодше! Тільки, хлопче, ти у старовині не втони. Час іти далі! Я тобі от шо скажу, Ґанте: ти з тою дівкою три, курва, тижні гуляв! А тоді вештався Плаєм, і хоч тобі кіл на голові теши — вогонь в очах, у черепі безум…
— Вона просто не хотіла мене слухати, Стариганю.
— А ти, Ґанте, чого чекав?
— Але й це — не найгірше.
— Ну?
— А найгірше… найгірше те, що я навіть її не схотів.
— Бо, курча, 25 років минуло, мавпа ти, свинойоб! Багато води спливло, Ґанте. Життя спливло. Дівчата в Боугані недовго залишаються дівчатами. А потім, знаєш-но, нам доводиться… домовлятися з собою, чи шо. Бо як інакше жити з тим, що ми зробили, з нашим вибором? Так уже в нашім Боугані сранім… ну, слухай… непросте це місто… це місце… ну, гаразд, усе я знаю. А все одно от мелю…
У ту мить Ґант хитро підморгнув Стариганеві.
— Думаєш, я з власної волі повернувся?
Тиша затягнулася, доки Старигань зважував відповідь.
— Що ти мені кажеш, Ґ.?
— Думаєш, мене просто так би сюди пустили?
Від розуміння у Стариганя холодок побіг шкірою.
— Кажеш…
Ґант відштовхнувся від стінки складу і скерував свої мешти у глиб манівцівської ночі.
— Кажу, що робота в мене є, Бенні.
Озирнувся з недоброю посмішечкою.
— Ви, містере Менніоне, пане, не хвилюйтеся — мені є чим зайнятися… план я складаю, січете?
Від самої думки про план Старигань посміхнувся — безумне місто Боуган завжди було нещадне до планів.
— Хочеш мене насмішити, Ґ.? То, давай, розкажи мені про цей свій план.
Дивився йому услід:
Дебелий чолов’яга звертає у манівцівський завулок. Ноги розчепірює, як старий пияцюга… але так статечно розвів плечі, як тільки на природі вміють. Проте навіть такий хитрун і сміливець, як Ґант, не зумів змусити Боуган скоритися своїм бажанням, і Старигань розумів, що невблаганно наближається пітьма.
Сум тягнувся з річки, як вітерець, і грів йому обличчя.
А тоді він мимоволі почав виклацувати пальцями ритм, бо гуркіт м’ясних возів був прекрасною перкусією до мерехтіння мелодії каліпсо, що долинала з вулиці де Валери.
*
Зграйка хлопчаків, що набивалися у Стиляги — років по чотирнадцять, гормон бушує, вусики-пушок, очі самогубців, хрипка бравада у надтріснутих голосах, — вихиляли стегнами в ритм каліпсо перед забігайлівкою, виписували в повітрі кола носаками, передавали косячок — всі восьмеро присмоктувалися — і не зводили сором’язливих поглядів з кафе «Альядос» далі по вулиці.
Перед цими дверима можна було побачити Вовчика Станнерса, чи Мудака Берка з його любкою-німчуркою Ангеліною, чи — ото вже радість — смертоносну дівчину Цзинь із «Го Пі».
Саме ці легендарні імена були на вустах боуганської молоді, коли весна 54-го вступила у свої права.
Ця волога ніч опанувала хлопцями, й погань підступом увійшла їм у кров, і вони затягнули давню мелодію, у яку вплели приспів у стилі ду-воп, добре допасований до бітів каліпсо, — і співали вони хрипко й солодко, а на юних обличчях проступав загрозливий спокій.
Так, і пісня линула до бабусьок, що розвішували прання по
