Місто Боуган - Кевін Баррі

Муніципальники сумовито знизали плечима на знак згоди.

— Я просто кажу, — вів далі Старигань, — що нам тільки й не вистачало, що уславитися як Пайківський централ. У нас і так справи гайки, хлопці. Нам треба, щоб Манюня була на нашому боці проти пайківської навали. Далі. Що стосується Ґанта Бродріка…

Муніципальники завмерли на краєчках своїх сидінь.

— …то я з ним говорив не раз, але, мушу визнати, його мотиви лишаються для мене загадкою. Я не певен, чому він повернувся. Знаю тільки, що один блідий чолов’яга через нього ночі недосипає. І я от шо собі думаю…

Старигань хитро посміхнувся.

— Отже, є в нас Ґант, Цибатий і красунечка Маку. Тож ви собі подумайте, любі мої. Стара-добра любовна драма поможе нам трохи задурити боуганський нарід, коли вітер не так подме. Так йому стара-добра кровна помста легше забудеться…

Незабаром муніципальники закивали, зрозумівши його задум.

— Послухайте, — гукнув Старигань, — не треба зводити історію міста Боуган до мафіозних розборок. Ми їм і старий-добрий любовний трикутник згодувать можем, січете?

Частина 3. Квітень

Вавилонський монтаж

Квітневу ніч у Дополі розітнув пекучий крик.

Логан Гартнетт, сумноокий бос Стиляг, підвів сонний погляд на високе віконечко у своєму відсіку в дурман-салоні. За відкритим вікном буяла пекуча весна, білі звуки крику прошивали повітря. Логан, який у цю жорстоку пору лишився з розбитим серцем, вмостився на кушетці, а крик курсував шляхами його крові, ніби його розносила ціла армія мурах-бігунів. Логанове справжнє кохання його покинуло, тож він просто заплющив очі, щоб не зважати на крик, а рожевий внутрішній бік його повік п’яно пульсував. Він відчував, як самотня краплина поту повільно, непевно котиться з лоба по носі, переповзає у впадинку над тонкими вустами, повільно лоскоче губи, лишаючи солоний опік, і нарешті опиняється на підборідді, звідки її стирає Дженні Цзинь акуратним порухом пальчика на нозі.

Він розплющив очі й поглянув на дівчину.

Вона підморгнула і знову забрала ногу. Вона сиділа навпочіпки на дальньому краю кушетки лицем до нього. Вона взяла макітру й макогін, і заходилася терти макову пасту, і розмазала її по чашечці дурман-люльки, і наблизилася до нього по кушетці — погляньте, як повільно і плавно вона рухається з ліками для розбитого серця — і піднесла люльку йому до губ, і викресала іскру.

— Ще, — сказала вона.

*

Крик знову розітнув повітря, але обірвався, сягнувши своїх витоків, і перейшов у надсадний кашель — п’ятнадцятирічний хлопчина зігнувся навпіл у тому кінці завулка, що вів до дюн. Худими руками він хапався за боки, пучками м’яв ребра, й на кожному пальці блідо-синім чорнилом було вибито цифри:

2011

2053

Це — дати тривання його батька. У цьому завулку його батька затоптали до смерті підошви Стиляг. Малий Кантіллон знав, що помста може коштувати йому життя, але крики підтверджували її необхідність. Він намацав за низьким поясом штанів шкелп — доторк до кістяної ручки його підбадьорив — і подумав, скільки ж то мине часу, перш ніж випаде слушна нагода. Його огортала п’яна весняна ніч, і якусь мить темряву ятрила тиша.

А потім від пайківського стрипбару неподалік долинув рев і вигуки, відмірювані оплесками.

*

У пайкі вистава у розпалі:

Худа, як хортúця, рабиня з лицем, розфарбованим ящірчаними візерунками, була прикута за пояс. Кінець ланцюга тримав її розпорядник, карлик у каптурі. Вона звивалася й вихилялася у багатокутній ямі, навколо якої горіли очеретяні смолоскипи. Товстий панок, розфарбований під демона-пса, забіг у яму на чотирьох — навколо заволали й загигикали, — й парочка почала безсоромно викидати колінця, і тривало це дуже довго, неапетитно довго, і оплески помагали їм підтримувати ритм.

Рабиня-хортúця весь цей час белькотала щось клієнтам, що розсілися ярусами, тією диявольською говіркою, яку в неї вбили у клітках серед дюн, і в приглушеному світлі пайківського кишла її очі жаріли люттю.

Карлик інколи трохи відпускав ланцюг, а інколи підтягував, скеровуючи їхні коники. Клієнти відбивали рівномірний тритактовий ритм, свистіли й сичали, цмулили свої люльки із зіллям, мружилися через зеленаву імлу диму й аж вилизували пляшки елю «Фенікс» за акцією «купи дві, третю в подарупок».

На спині в хортúці виднілися шрами, що безпомильно свідчили про полон. Такі лишалися в дівчат, яких маленькими викрадали з далеких хребтів Північного масиву й ростили у дюнах. Такі-от сумні баєчки трапляються на світі білому. Таких дівчат, як хортиця, можна було купити за кілька пляшок звіро-зілля й коробку кольорових браслетиків.

Чим молодші, тим кращі — так піщані пайкі думали про хортúць.

Так, а ще під кінець того сезону саме піщані пайкі організовували найжаданіші події на допільських дюнах. Хортúця і її чоловік-пес були тільки на розігріві. Коли ніч витягнула свої волохаті руки, стало ще крутіше й жорсткіше, повиходили коники треновані, й дебелі дівки у збруї, й кусаки, й жуваки, і той вусань, у якого суглоби гнулися в обидва боки: він звав себе Чарівником. Навіть перелічувати все, що він вичворяв, соромно — годі сказати, що кішки в радіусі кількох миль не могли бути в безпеці.

І весь цей час Принц Гладун Далекозір пильнував від дверей, підраховував відвідувачів на анфіладах навколо ями. Наречені приходили сюди гульнути перед весіллям, це завжди добре. Він підрахував, скільки зібрав дверної такси, й безжурно кивнув.

Принц Гладун пропонував дешеві вхідні квитки, кредит завсідникам і акції то на ель «Фенікс», то на стаут «Расслер», то на дурман-зілля з Великої Пустки. Коли віяв вітер, амбіції у Гладуна розгоралися, як зоря. Він обжився у місті. Засунув руку в кишеню вельветових штанів-кльош, відчув вагу монет, весело ними подзвонив. Почухав яйця. Він хотів більше — більше! — та тільки, як на лихо, манівцівські Стиляги виявилися слабаками. Подейкували, й то зокрема хлопці зі Стиляг, що Альбіносу нема діла ні до чого, крім свого розбитого серця й дурман-люльки.

Гладун вийшов надвір скуштувати ночі на смак. Понюхав допільське повітря. Він виставив охорону вздовж усіх завулків, що вели до дюн, — Стилягам довіряти не можна, — й це його підбадьорило. Він зжер повні легені повітря. Підвів погляд, почитав зірки. У Боугані на мить запанувала тиша.

А тоді — чудернацький поклик нічних пташок із крон дерев.

*

Поклик нічної пташки був негучний, швидкий і далеко котився вздовж крон пошрамованих дерев. Вона задзижчала, як старий двигун, і її поклик підхопили інші тієї ж породи. Цей поклик — певна послідовність дзижчання й тихого