Рембо - Девід Моррелл

Траутмену згадалася пантера в клітці. Ось так цілий день вона бігає по своїй клітці, натикаючись на ґрати, туди-сюди, туди-сюди, а потім скорчиться в куті й чекає чогось, блискаючи шаленим поглядом.

Тільки тепер, опинившись у цьому кам’яному мішку, Траутмен чітко зрозумів, що відбувалося в душі Рембо після того, як двері поліцейської дільниці захлопнулися за ним і ця історія тільки почалась. І відразу поправив себе. Ні, почалася вона набагато раніше.

— Вільно.

Траутмен повернувся, щоб закрити за собою двері, і перш ніж вони захлопнулися з металевим брязкотом, він устиг помітити спрямований на нього вичікувальний погляд вартового.

Я тут побуду, — звернувся до нього солдат через маленький, прикритий ґратами отвір у дверях.

Виконуйте те, що вам наказано, — відрізав Траутмен. — Відійдіть у той кінець коридору й залишіть нас самих.

Але я повинен замкнути камеру.

Виконуйте!

Ключ знову зі скреготом повернувся. Луна кроків вартового завмерла вдалині, і лише тоді Траутмен перевів погляд на бранця, який так і не ворухнувся, хоча полковник, закриваючи двері, навмисно повернувся до нього спиною, таким чином даючи зрозуміти, що довіряє Рембо та покладається на його розсудливість.

Ну що, вільно? — повторив він цього разу з питальною інтонацією.

Відповіддю йому була тиша.

Рембо повільно піднявся, помалу розпрямляючи тіло, що стиснулося в тугу пружину, немов боячись необережного, різкого руху.

Мовчанка ставала нестерпною.

Джоне.

Полковнику.

Рембо полоснув палаючим поглядом по обличчю гостя.

«Розводити різні антимонії цей хлопець не стане, — подумав Траутмен. — Та і я не любитель хитрувати». А вголос вимовив:

Не заперечуєш, якщо я присяду?

І він опустився на скрипуче ліжко. Жорстко. Груба ковдра кололася.

От воно як на батьківщині, — спробував він пожартувати.

Обличчя Рембо спотворила гримаса, він знизав плечима.

Там. На повітрі, у кар’єрі. Може, батьківщина там? А тут… Не знаю. Ці стіни…

Зате я знаю, Джоне. Усе буде добре. Я прийшов допомогти тобі. Я і так зробив усе, щоб ти не потрапив у це пекло.

Рембо фиркнув.

Бувало й гірше.

Теж знаю.

Траутмен подумав про той в’єтнамський табір, де катували Рембо. Він опустив очі, збираючись із думками, і помітив якийсь предмет під ліжком. Пом’ята коробка з-під взуття. Оце так! Єдина неказенна річ тут.

Можна подивитися?

Рембо не відповів.

Думаючи, що мовчазна згода йому вже дана, Траутмен дістав коробку, відкрив її і… у нього перехопило подих.

Твої?

Траутмен проковтнув грудку, що підступила до горла, і почав перебирати старі, потерті фотографії. Примари минулого поставали перед ним. Хлопці з частини спецназу. Ті, що колись були з Рембо. Разом і поодинці. Від одного знімка він не міг відірвати погляду. Рембо! Зовсім ще юний, ретельно виголений, з відкритою посмішкою на обличчі, що зберігало наївний вираз.

Траутмен з болем розглядав шибеника, який стояв перед ним. З усіх, хто пройшов через його руки, ближчого й дорожчого за цього хлопця в нього немає. Він відкашлявся та кинув:

Міцний народ. Таку команду ще пошукати.

Усі загинули.

Але ти живий.

Я повинен був померти разом із ними.

Траутмен опустив очі. До горла підступив клубок.

Почесна медаль Конгресу.

Шана велика, це точно. Якщо додати двадцять п’ять центів, вистачить на чашку кави.

Розмова виходила важкою.

Плюс дві Срібні Зірки, чотири Бронзових, два Солдатських Хрести, чотири Хрести за Бойові Заслуги у В’єтнамі, — Траутмен зробив паузу, — і скільки там ще Пурпурних Сердець?

П’ять штук. Мені дозволили взяти цяцьки із собою. Хоч я й не просив. Навіщо вони мені потрібні?

А що тобі потрібно?

Навіть не знаю. Після всього, що було зі мною там, я просто хотів… хотів, щоб хто-небудь підійшов до мене, потиснув руку та сказав: «А ти молодчина, Джоне!» І все. Головне, щоб від душі сказав.

Але в тій війні ти став героєм, Джоне.

Вибирати не доводилося. У герої не ліз. Робив…

Траутмен почекав і запитав:

То що ж ти робив?

Те, що мені наказували. Те, що повинен був робити, щоб вижити!

Він перевів погляд на стіни своєї камери. Стіни, здавалося, тиснули на них.

Далі тягти не можна. Траутмен піднявся, зробив крок уперед.

Джоне, я казав, що постараюся витягти тебе звідси.

Рембо мовчки глянув на нього, нічим не виявляючи своєї

зацікавленості.

Ти хочеш цього?

Відповіді не було.

Зрозуміло, не можеш не хотіти.

І що я повинен для цього робити? Тут, принаймні, усе просто. Так, я ненавиджу ці стіни. Але там, у забої, коли світить сонце, усе не так уже й погано. Мені там навіть спокійніше.

Траутмен перервав його кивком голови.

Спочатку вислухай мене. Ні, не так. Вислухай нас обох.

Вас?

Давай прогуляємося.

Траутмен забарабанив у двері.

Гей, ти! Я і так знаю, що ти підслуховуєш. Відмикай ці чортові двері.

РОЗДІЛ 4

Широко розкривши очі, немов перед ним був не звичайний тюремний двір, а міраж у пустелі, Рембо дивився на газони, що заросли соковитою зеленою травою. З насолодою вдихаючи аромат свіжості, який нагадав йому про дощ, Рембо в супроводі Траутмена піднімався по стежині до чоловіка, який чекав їх.

Двоє охоронців спостерігали за тим, що відбувається, тримаючись віддалік. Клацнув затвор. Перед цим вони особливо ретельно перевірили замки на його наручниках.

Це Мердок, — сказав Траутмен. — Ну от, Мердоку, а це Рембо.

Мердок простягнув йому руку, але Рембо лише підняв свою, демонструючи наручники, що сковували його зап’ястя.

Мердок тільки посміхнувся на це й запалив сигарету.

Комфорту в тебе мало. Але грець із ним. Здрастуй! Радий бачити тебе!

Рембо оцінив поглядом обличчя цієї людини. Так собі обличчя, нічого примітного. І в той же час є в ньому щось незвичайне. От, скажімо, посмішка, ввічлива, привітна, а в очах холодний блиск. Рембо заклопотано подивився на Траутмена та знову почав вивчати незнайомця.

Ви з розвідки?

Посмішку Мердока наче рукою зняло.

Мене попереджали, що ти здорово січеш. Угадав. ЦРУ, відділ спеціальних операцій.

З цереушниками справ не маю.

Не такі вже ми й погані. Зрозумієш, коли познайомимося ближче.

Цю помилку я вже зробив у шістдесят восьмому. У В’єтнамі.

В авантюру з каральною експедицією хлопців-спецназівців із команди «А» втягли цереушники. За завданням ЦРУ зелені берети розстріляли групу в’єтконгівців в одному селі біля Сайгона. Після цього виявилося, що розвідка дала маху й загинули мирні жителі. Однак розвідники негайно відхрестились від цієї акції. Команду А в повному складі заарештували та судили відразу, у Сайгоні.

Рембо сам не брав участі в тій операції, але до неї були причетними його друзі. З якого дива приховувати