Місто Боуган - Кевін Баррі

Старі пайкі сиділи навпочіпки круг вогню, передавали пляшечки звірозілля, тут пахнуло травою, якась стара ревіла баладу про пайківський втрачений час, а неподалік пульсувала кузня.

Логан тримався, як умів; Мудак не піднімав очей.

— То, кажеш, ціну можеш назвати, Принце Г.?

Усе чоловіцтво піщаних пайкі поприсідало навколо багаття навпочіпки, і Логан із Мудаком приєдналися до них, а Принц Гладун якийсь час щось шепотів.

Піщані пайкі нечасто полишають табір. Ненадовго вийти можуть, коня добути чи перетерти справи з вусатим продавцем дизелю у Клер чи Ґелвеї, але потім знову повертаються в дюни — з новими шрамами й новими похмурими розповідями. А найчастіше і з новими скальпами на палі. Не варто намагатися їх піддурити, і Цибатий це знав, коли кивнув, почувши ціну Принца Гладуна.

Вони поплювали на долоні й потиснули один одному руки.

Так і вийшло, що не минуло й півгодини, як боуганські вулиці стали свідками нового, геть дивного повороту долі. Пайкі погодилися очистити Манівці від північняцьких заводіяк, а Логан в обмін пообіцяв їм третину прибутків від димопільської торгівлі й участь в управлінні на щодень.

Мудак Берк не міг щелепи з землі підняти.

— Це ж пайкі, Г.! А ти їм — третину димопільського бізнесу?

— Заткни свою хавку срану, Мудаче, я ті прошу!

А як стемніло, почалася чортівня. З вершини піщаних дюн під проводом Принца Гладуна спустилися піщані пайкі — цілих чотири тузини, озброєні для кровної помсти.

Вони несли і ножі, і залізні ломики, і прути зі старих решіток, і дубці з цвяхами, морені в морській воді, і цеглу, і шкелпи, і каміння, і молотки, і викрутки, і несли вони ці предмети з милою оку безжурністю.

Мудак Берк і Логан Гартнетт трималися позаду шеренги.

Мудак ішов пригнічений і спантеличений.

Логан ніс мотузку.

Інтер'єри Бовісти

Зі старого маєтку вигребли всю начинку, утворивши широку сувору залу. Від мощеної вапняком підлоги до чорних склепінь довелося б дертися різьбленими стінами метрів, може, зо десять. Вікна з маленькими шибами у свинцевій оправі були тонкі й загострені, суворі, як у церкві, з темним, напівпрозорим склом. На висоті десь дві третини від долівки вздовж стін кімнати тягнулася платформа-мезонін, до якої можна було піднятися гвинтовими сходами з різних боків. По всій платформі рядком висіли вішаки — сотні й сотні, його і її, завішані всіма кольорами, на один сезон — яскраві, на другий — приглушені, здатні задовольнити всі примхи моди. На стягах, прив’язаних до дубових балок під стелею, виднілися символи півострова. Від центрального каміна до високих склепінь здіймався довжелезний димар. У каміні горів торф із Пустки, й відблиски вогню витанцьовували на Маку, що сиділа при нім на низькій кушетці, схрестивши ноги: струнка, як раніше, але вік уже видно.

На Маку було:

Замшеві штани-капрі, їхній колір нагадував приглушене сяйво куркуми. Струнку фігурку підкреслював чорний верх із прозорого шовку, накидка з золотистого хутра іберійської рисі. В очах — хитрі веселощі, а вуста складені в невчитну гримасу.

Освітлювали кімнату свічки в кованих залізних підставках, закріплені на стінах з готичними інтервалами.

Ґантів хворобливо зацікавлений погляд притягувало ліжко. Воно ховалося в ніші в кінці кімнати, завалене шкурами й ковдрами; спинка була виточена з мореного дерева.

До горла Ґантові підступала нудота.

На стіні висіла одним-одна велетенська фотографія у рамці, така ж надміру велика, як і зображений на ній величезний ірландський вовкодав скорботного образу.

Ґант сказав:

— А що за пес?

Маку зміряла його спокійним поглядом.

— Чого вернувся, Ґ.?

Він сів на кушетку біля багаття навпроти неї — власне, бухнувся, бо ноги підкосилися. Він не витримував її погляду довше секунди. Кожен жест, кожен вираз її мінливого, як погода, обличчя завдавав йому болю. Тепер він аж надто чітко бачив, як позначився на ній вік. Бачив зморшки та припухлості, що поглибляться і всохнуть із плином поганих років.

— У мене немає відповіді, — сказав він.

Його поява на порозі мовби й не порушила її рівноваги. Вона відчинила двері, ніби на нього чекала. Відступила вбік, пропускаючи його у величезну печеру кімнати. Він був свідомий кожного свого руху. Почувався так, ніби йому знову дев’ятнадцять, і намагався поводитися, не як вайло з Великої Пустки.

— А пес — це Альфі, — пояснила вона. — Покійний. Його потяг збив.

— Логанів пес?

— Наш.

— Гарний.

— І тупий.

— А так часто буває, що тупість і краса ходять у парі, Маку.

Він бачив: проблиск гумору її підбадьорив. Обережно, Ґанте, сказав він собі, не пащекуй: тобі не треба її вражати.

— Ти тільки на себе поглянь, — сказала вона.

— Знаю, — сказав він.

— Де тебе носило, Ґанте?

Легкої відповіді на це не було. Хіба сказати, що він був у найтемніших печерах, де криються чудовиська.

— Де тільки не носило.

— Це я знаю, — сказала вона. — Ми…

Королівське «ми».

— …інколи дещо чули.

Він потер руки, щоб вони не затремтіли. Кожне слово, що зривалося з її вуст, повертало його у втрачений час. Краще на неї не дивитися, хай краще мрії тривають.

— Багато де встиг пожити, — сказав він.

— Не сидиться цим кісткам. — Тут вона хитрувала. — Недарма в резі народився.

І він хитрував у відповідь.

— Тут багато в кого кров пахне димом із похідних багать, Маку.

Блідий юнак Логан став до лав Стиляг недавно. Він був високий, він був худий, він був стильний. Лютий, як ласиця, і такий же милий на фізію. А що у Стилягах робили з тими, кого боялися? Їх тримали поближче до себе: так Логан і став лейтенантом у Бродріківських Стилягах. Ґант йому не довіряв і відправляв на найскладніші завдання. Може, сподівався, що той не повернеться — може, так і було задумано… Ти тільки з нею говори, Ґанте, не показуй, що мандруєш назад у часі. Не дай їй побачити своєї слабкості.

— У вас, бачу, на Манівцях страшки розгулялися?

— Покидьки північні.

Помста в Боугані сягає далеко в минуле, — думав Ґант, сидячи на кушетці й обсихаючи в теплі. Не місто, а дитсадок.

Якось, пригадав, північняки облили хлопця смолою й виваляли в пір’ї коло корабельні — це Ґант його знайшов у калюжі чорного багна, як птаха з нічних жахіть. Хлопець був Ґантів, треба було мстити. Він послав молокососа Логана. А коли той помстився, то навіть серед Стиляг були такі, що боялися дивитися йому в очі.

— Ти знаєш, я тобі писав.

— Ти знаєш, що я отримала листа.

— І не тільки того