Місто Боуган - Кевін Баррі

У Логана був тихий голос.

У Логана не було мачо-понтів Стиляг.

Логан — той був… крутіший.

— Я його в місті бачив, — сказав він їй.

— Я так і думала, що ти нипаєш серед тіней, Ґ. Ти завжди вмів ховатися… доки не клюне щось велике.

— Це талант, — сказав він. — А він щось не дуже щасливий.

— А хто тут щасливий, у Боугані сраному? Що, думаєш, я щаслива?

Смаглява дівчина, яку він знав, прозирнула на мить у її погляді, але тепер він із мігреневою ясністю розумів, що їхній час минув.

Логан вдягався трохи не так, як інші. То нашийну хустку начепить, то черевики трошки іншої форми. Коли у всіх квадратні носаки, Логан Гартнетт не заспокоїться, доки не заявиться в «Альядосі» із гострими — і з хитрющою міною. Стиляги придивлялися до нього, аби зрозуміти, що буде далі. У Ґанта, звісно, були найдорожчі костюми, але він не міг позбутися відчуття, що навіть у них виглядає, як трудяга з торф’яників.

— Вибач, що не відписала, — сказала вона, — тільки що я могла сказати?

Він не забув, як вона запала на Логана. Все відбулося в нього на очах, просто в кафе «Альядос». Логан ошивався перед баром, виманював із музичного автомата мєдляк каліпсо. Постукував гострими носаками по кутиках автомата, вправно брязкав закаблуками, ніби віднімав життя у черва. А щойно всі перевзулися у гострі носаки, Логан Гартнетт струснув пил із черевиків із квадратними.

Ночами Ґант говорив із Маку про Логана. Відчував, що від його слів у неї змішані почуття. Ґант і сам не вмів нічого приховувати. Він знав, що Логан не буде з нею такий ласкавий.

— Маку, мені не треба…

Не знайшов слів. У дивній похмурій кімнаті Ґант почувався не в своїй тарілці. Маку поглянула на нього, піймала його погляд, посміхнулася. Вона була прегарна, але сорокатрилітня.

— То, значить, шляху назад нема? — спитав він.

Він стільки років блукав, а їхні розмови пам’ятав дослівно:

— У цьому місці тобі відміряно от скілечко, не більше. Може, час і нам вийти на Високий Плай, дівчинко?

Якби він лишився в місті, боуганська погань його доконала б.

От Логан — той нікуди не піде, та й у Маку Боуган у крові та кістках. Маку з тих, хто залишається.

— Я ж тебе просив, пам’ятаєш? — Він повернувся до бовістинського багаття. — Я просив тебе йти зі мною.

— Ой, Ґанте, перестань…

— Я знав, що ти не підеш.

Вона підсунулася до краєчка кушетки, і стиснула долоні, й на мить піднесла до вуст. Тепер вона говорила з ним дуже ніжно.

— Ґанте, — сказала вона, — ми три тижні погуляли.

Знову нудота в горлі.

— Знаю, — сказав він. — Я знаю, що нічого за тим не було.

— І чого ж ти тоді тут, Ґ.?

Реальність при світлі багаття прокреслювала зморшки на її постарілій шкірі. Вона — вже не та, кого він потребує чи хоче. Реальність заразила його своєю гіркотою, своєю правдою. Перед ним раптом з’явився новий шлях; була в ньому своя солодка мстива логіка.

— А я тобі скажу, чого я тут, — сказав він.

Кровна помста

Гартнеттові Стиляги збиралися під стягами на тому краю Димополя, що ближче до дюн. Настала перша пітьма найдовшої ночі. Нерви у Стиляг були ні к чорту. Бушував і пік адреналін, згиналися пальці, потріскували суглоби, стискалися щелепи, стяги під поривами вітру зловісно шелестіли. Від багряних і чорних стягів відгонило чимось церковним, неороманським. На них наквецяли символи й гасло манівцівських Стиляг:

СИМВОЛИ:

Голова дикої кози

Кривий кинджал

Серпик місяця

ГАСЛО:

Правда чи помста

Допіль завмер у радісному передчутті, а хвойди, вибалушивши очі і сп’янівши від соку помсти, з високих вікон співали оди з рейтингом XXX хлопцям-Стилягам.

Хлопці-Стиляги махали хвойдам у відповідь і бодай намагалися прикидатися безжурними.

Завсідники допільських наливайок і дурман-салонів з пошаною й острахом відзначали, що серед Стиляг затесалися піщані пайкі, які вселяли трепет у серця містян.

Піщані пайкі трималися спокійно-преспокійно. Вони розминали руки-ноги, гімнастично потягувалися, картинно підкидали ножі у повітря й ловили їх за спиною, раз у раз підкладали в люльки горошинки найчорнішого гашишу і глибоко затягувалися — такі вони були, Вбивці з Дредами з лабіринту дюн.

Стиляг і легіонерів-піщаних пайкі разом ледве-ледве набралося стільки, щоб зрівняти сили з вісьмома кланами північняцьких заводіяк, які бушували по той бік річки, у боуганських Манівцях.

Логан Гартнетт походжав красуючись між лав: кого посмішкою підбадьорить, кого шепотом. Його вуста хитро стискалися у самовпевненій посмішці. Найелегантнішого крою італійський костюм він церемонно доповнив капелюхом-циліндром.

А тим часом матері, сестри й коханки Стиляг ходили юрмою, сиплючи слізьми й медальйончиками-оберегами з портретом Тятка Суса.

Мудак Берк підскакував, як на пружинці, і сичав Стилягам щось підбадьорливе. Свою німчурку-любку Ангеліну тримав на видовжуваному бойовому повідку, й вона витанцьовувала, пускала слину й відображала сяйво грудневого місяця блискучими очима. З Мудакової джинсової жилетки стирчали голі руки, а на ногах у нього були гівнодави з мідними носаками; в жилах вирували гордість, збудження, страх. Ангеліна не мала й ріски в роті вже три дні.

Дженні Цзинь гасала юрмою і кричала шалені прокляття китайською. Вона розмахувала над головою шипастою кулею на ланцюгу. На ній був чорний нейлоновий комбінезон, такий тугий, ніби його нанесли на тіло, як фарбу, а курила чорну сигару в тон. Багряна губна помада виглядала, як рана.

Усі погодилися, що найкраще вбрався Вовчик Станнерс. Причепурився, наче востаннє: ска-костюм кольору електрик, білі вінілові черевики на платформі зі сталевими носаками. На спеціально пошитій перев’язі — чотири шкелпи напоготові. Він мовби витанцьовував, міряв Стиляг поглядом і показував на Манівці, де заводіяки-північняки сипали прокльонами та кпинами.

— Шо, так і будем підмахувать? — сичав Вовчик. — Я кому кажу, так і будем, тіпа, підмахувать?

У ту мить Логан підійшов до хлопця, і обійняв, і щось прошепотав; Вовчик покивав.

Так, і це Вовчик висвистав три короткі ноти, і Стиляг оповила велика тиша.

Свист складався у простеньку мелодію, що здіймалася, а потім знову опадала, — меланхолійну, викопану з утраченого боуганського часу. Була в ній особлива сила, яку я навіть не намагатимуся пояснити тим із вас, хто не мав щастя народитися в цьому місті, й після мовчанки, що протривала мить, Стиляги відповіли на неї плинним сумовитим наспівом, і цією нехитрою музикою присягнули на вірність Манівцям, і всі як один виступили їх відвойовувати.

Не повірите, навіть пайкі піщані вкурили момент.

І коли