Чужа гра - Сергій Ухачевський
Валентин сидів за столом, щедро заставленим напоями та наїдками, слухав цих двох ділових і думав, що вони смішні, нікчемні люди, які у своєму болоті стали кимось.
— Про що задумався? — запитав Князь. — Сумуєш за Москвою?
— Москва, — зітхнув, погоджуючись, — знали б ви, якими бабками там крутять!
— Чого вас там навчили? — поцікавився Ангел.
—… Тепер я згодний, що треба скоротити наше військо вдвічі. Решту пов'язати кров'ю.
— Але саме тепер розформовувати його не будемо, — заперечив Ангел. — Андрій узгодив з Пашею роботу в Нагірній. Ти з Двадцятьма людьми підеш туди авангардом.
— Половину пацанів, що проходили навчання, передаси Калачу, — вирішив Князь. — 3 Праги повернуться твої хлопці, візьмеш їх.
Валентин зиркнув з-під лоба на колег:
— А чи не забагато на себе берете? Урізали мені бабки, я сидів на декохті…[9]
— Для чого ж підняв своїм зарплату? — стенув плечима Ангел.
— Це мої справи.
— Вас туди відправили не шикувати, а навчатися, — відрізав Князь.
— З моїх територій не зібрано шість тисяч.
— А бабки, які ти здер з лабухів на весіллі Андрія?! — розсердився Ігор.
Валентин процідив крізь зуби:
— Поки Андрій не скаже своє слово, пальцем не поворухну. Щось не так — заберу своїх людей; з ними не пропаду…
Князь примружився на Валентина:
— Я тобі багато вибачав. Гадаєш, зможу вибачити таке?
— Ви заганяєте мене в глухий кут! Та й не повинен я слухатися ваших наказів, мій шеф — Анджей. Усі питання роботи, моїх пацанів може вирішувати тільки він!
— Ти сумніваєшся у моїх повноваженнях? — зиркнув на Валентина.
Ангел вирішив розрядити ситуацію:
— Рішення щодо Нагірної і твоїх людей Андрій прийняв два місяці тому. Для цього їх послали навчатися.
— Хлопці тасуються як карти в колоді! Працювати краще з людьми, яких знаєш, яким можеш довірити власне життя! Ви ж посилаєте мене не на відпочинок у Карпатах!
— Що ти приндишся, — розізлився Князь, — таке враження, буцім тебе щодня посилають закривати тілом амбразури? Перед тобою теж не хлопчики, що грають у козаків-розбійників!
— Коли так складається, Валіку, — вирішив Ангел, — будемо чекати на маляву від Андрія. Він скаже, як далі жити.
Валентин вийшов невдоволений. На вулиці мороз. Хлопці, мабуть, ще на полігонах ганяють з автоматами напереваги. Вони здружилися і стали командою. Навіть Астаф’єви змінилися. Коли наступного разу їм запропонували пройти тест на вбивство — відмовилися всі. Усвідомили, що смерть повинна мати сенс. А потім успішно витримали тест на виживання у «в'язниці» і виконали замовлення на ліквідацію саратовського банкіра. Це покращило його фінансовий стан.
Останні тижні Валентин не ходив на заняття, час проводив з кумами — Нарочицьким та Сєнцовим. Перший — колишній майор ДРУ, другий — колишній голова колгоспу, що відсидів у восьмидесяті роки за розтрату. На зоні потрапив на «козлячу»[10] посаду і весь термін відбув у в’язничному готелі прибиральником. З прапорщиком на прізвисько Синій Туман влаштував там бордель. Грошовитим зекам приводили з міста повій. На цих «заходах» Сєнцов познайомився з Пашею. Зробив для нього чимало послуг — передавав на волю записки, з волі діставав горілку та наркоту.
Тепер був співвласником готелю «Столичний», кількох казино та ресторанів. Коли Кіря «прибрав» саратовського банкіра, Сєнцов за безцінь заволодів блокуючим пакетом акцій банку з оборотним капіталом два мільярди доларів. На зборах акціонерів Ігор увів до складу правління Нарочицького і поставив свого керуючого.
Валентин з ними потоваришував, і місяць не вилазив з ресторанів та казино, спав з повіями, яких постачав Сєнцов. Не вірилося, що людина, загрібаючи жар чужими руками, може заволодіти такими капіталами. Намагався заводити з новими друзями розмови, щоб залишитися в Москві, але вони мали інші плани. Якось Сєнцов сказав:
— У тебе є п’ятнадцять відморозків на жорсткому поводку. З ними можеш захопити владу в Чорнополі. Невже не маєш духу, щоб скинути Анджея?! Ми тебе підтримаємо.
— Чим він вам не вгодив? — поцікавився Кіркуєв.
— Гне свою лінію, хоче бути незалежним і від Мойші, і від Паші. А так не буває. Від берегів Охотського моря до Атлантики є дві реальних влади, це — Московський і Мойша. В такий чи інший спосіб на них працюють усі: чеченці, чурки, цигани, албанці, жиди…
Звісно, не усьому сказаному можна вірити, але доля правди в цьому була. Йшла війна кількох олігархічних груп, переплетених з криміналом, щільно пов’язаних спільним бізнесом та інтересами, і годі було розібрати, хто на чиєму боці. Цікаво, що на Київ більшість із них дивилася як на частину своєї території.
Далі Сєнцов пішов у запій, і молов таку дурню, що годі було зліпити щось до купи. Лишалася надія, що скоро протверезіє, бо мав вирішити багато бізнесових справ, підписати документи. Тоді Валентин гадав поговорити про своє, але Князь викликав його в Чорнопіль…
Було зрозуміло, що москвичі невдоволені Анджеєм. Тож невдовзі його можуть викинути з колоди, як зайву карту. Ще й минулого разу, коли Валентин заїжджав до Києва, Сліпий порадив:
— В пр-рынципе, мне все равно, на кого ты пашешь. Но если перейдешь мне дорогу, ты — покойник. Хотя бы потому, что я вытащил тебя из дерьма… Удивляюсь, почему ты вообще связался с этими ублюдками. Рано или поздно Мойша их раздавит, как клопов. Не попади под раздачу.
І Валентин вирішив ризикнути. Повертаючись у Чорнопіль, заїхав до Києва, щоб іще раз поговорити зі Сліпим.
