Чужа гра - Сергій Ухачевський

Олена не одважувалася сказати, що її звільнили:

— Хочу рідних побачити…

— Н-да?.. Тоді закажу столик у «Галичині» на цілу ніч. Дома сидіти не хочеться. Візьмемо Юрченка, Віталіка, а нє?

— Скільки це буде коштувати?

— З двох пійсят баксів і — повний фарш: салати, водка, номер в готелі, — люксусово, а нє? Заплатиш?

— А ти? — грайливо.

— Звідки, кицю?! Усі бабки вгатив в офіс, у газету!

— Добре, заплачу, це буде мій подарунок на Новий рік.

— Кицуню, а хто мені обіцяв шайбу з діамантом на палець?.. Га-га-га! Та то я жартую — я ж жартун неперевершений! Знаю, що про свого старенького ти ніколи не забудеш! А нє?

— Взагалі, я хотіла, щоб ми зустріли Новий рік з батьками…

— Маленька, Новий рік то не таке свято, на Різдво прийдемо… Чи ти вже поїдеш до Києва, га?

— У нас канікули.

— То добре. Приїзди, поговоримо. Маю зара кучу дєл. Па!

Шлапак поклав трубку і невдоволено поморщився. Зустрічати Новий рік у Чорнополі не хотілося. Завів одну подругу… Якщо Олена дізнається… Доведеться повертати гроші. Адже береш чуже, віддаєш своє. Тим паче, потай від усіх купив квартиру в центрі, треба зробити ремонт… Про неї знає тільки Оксанка. «Що за дівчинка! — сімнадцять років, фігурка… Батьки — інтелігенти, не те, що в Олени — село селом… Добре, що Анджей, як обіцяє Максимів, не скоро вийде. З чистим серцем можна сказати Олені: «До побачення», а щодо грошей… хіба задурно її трахав? І хто тепер за неї заступиться? Та й батько в Оксани прокурор.

Варто в Оленки взяти в борг ще тисячі три, щоб закінчити ремонт, а там… Жлобиха… хотіла тоді мене підставити. Цього не можна вибачати! Бандити мало не забрали газету, і саме перед тим, як пішли прибутки, коли газета розкрутилася! Що я тепер робив би без неї?! Такої зради вибачати не можна!»

Зателефонував до Матроскіна поцікавитися, коли закінчить верстку книжок. Але його не було на місці — ще одна мантелепа… «За мої гроші робить ремонт. Борги віддав, купив новий костюм… Тепер із Завадою не годен розібратися. Той не знає, що хоче, править набір, від правок чорно, дописує… Дівки Кота за копійки правлять, бігають до того козла в облраду, а він знов креслить і переписує. Ідіот!»

Нарешті зателефонував сам Мирослав:

— Є оригінал-макет, але Завада не хоче підписувати, не подобається йому.

— Пішов він нафіг! — обурився Роман. — За свої гроші роблю йому книжки, а він викобенюється! Міг би частину гонорару дати на друк! А нє?! Тверду обкладинку йому! Пісатєль хренів!

— Що робити? Я вивів книжку на плівки, зробив кольороподіл обкладинки…

— Що йому не нравиться?

— Дрібний шрифт, папір газетний, малий формат, малі поля, не подобаються обкладинки, оформлені Вечірнім!

— Він шо там — вобше охуїв? — бризнув слиною Роман. — То ж зараз саме — люксусово, то ж — Запад!

— Може ти з ним поговориш?

— Рішай з ним, до чого тут я? Заплатив тобі як домовлялися. Якщо щось урвав для себе — не пхаюся до твоєї бухгалтерії! А нє?

— Добре, поговорю. Скажу, що долар виріс…

Це була добра ідея — зекономити ще й на гонорарі. Тим паче, долар справді почав рости. «На восьми тисячах можна викрутити мінімум дві! Що він собі надумав, цей пісатєль — наживатися на мені?! Нехай мене поцілує моцно в дупу»!

Знову телефонний дзвінок — Віталій. Довго розпитував про здоров’я після вчорашнього загулу, про справи, питав, чи не з’явилася вакансія у «Бізнес-інформі». Потім поцікавився, чи не хотів би Роман видати ще яку книжку, започаткувати серію.

— Віталік, — зітхнув Шлапак, — навіть не знаю, як закінчити з тією книжкою. Ти щось нове написав?

— Роман «Вовчий фокстрот»… Надсилав у видавництва, але їм давай російською мовою. Хотів створити український детектив… До речі, це краще, ніж Завадині пасквілі.

— Не поспішай. Може потім натягну грошенят… Ну, все, до мене прийшли, пізніше здзвонимося.

«Хрен тобі», — подумав Роман і кинув трубку. Зручно розташувавши себе в новомодному інтер’єрі, почувався чимось значним, всесвітньо вагомим. Віталій і без книжки мав містечкову славу, виступав по місцевому телебаченню, його любили дівчата. Просто дивно, коли встигав з ними зустрічатися, випивати з друзями і писати. У нього завжди водилася копійчина — статті, вірші, есе залюбки друкували місцеві і столичні газети. При цьому не був скнарою, гроші спускав з легкістю мільйонера. Але зробити кар’єру навіть талановитому чоловікові у провінції важко, тому й сидів у заступниках Кота — хтось же повинен робити журнал. Сам Мирослав через постійну пиятику на це часу не мав. Останнім часом Віталій теж став зазирати у чарку, і його чекала доля сотень нереалізованих талантів, пожертих зеленим змієм.

«Хрен йому, — вкотре подумав Шлапак. — 3 ним неможливо піти у кабак — почнеш снімати дєвок, а вони до нього липнуть. Оксаночку страшно показувати цьому сексуальному терористу».

Зателефонував Вечірній:

— Романе, давай вьип’ємо кавьи, — сказав прицмокуючи, отже встиг перехилити чарку. — Вцьора Матроскін дав мені могориця, — нє… могорара, — нє… гонориця, — нє… гонорея, — нє, тьху-тьху… Го-но-ра-ра! Наєсь ськіки?.. Сьто долярів… Пісят я взє пропьив, тепер хоцю випьити сьцє з тобою!

— Нема проблем, з тобою вип’ю. Ти ж мене намалюєш на своєму монументальному полотні, а нє?

— До пояса ти взе нарисований… знизу, с мужскім достоїнством коня Будьоного. Нє, у нього була кобила… О! Коня Воросилова, вобсцєм, любого красного кавалєріста, який себе уважав, як я тебе!

— Добре, Саша. Ти мене трішки почекай, а нє?

Випити на дурняк Роман любив. Але завинив могоричі Біджьо за зданий Оксаною екзамен, а також Юрченку, що допоміг знайомій з гінекології…