Знак Саваофа - Олесь Ульяненко

— Якщо вони хочуть того, що зараз, то так — не здатен. Кожен собi визначає цiну. Як зав’яжете на землi, так вам i на небi буде…

— Знаю без тебе… Грамотний, — тихо завуркотiв Принц i помацав обрiз пальцями. — Вже вихолонув, — невiдомо до кого, напевне, сам до себе, промовив вiн. Десь недалеко грала музика, завиваючи разом з вiтром, але зараз нiхто з них її не чув, принаймнi не дослухався. Принц взяв мiдний, позеленiлий вiд часу чайник i знову подався в кухню. Лаврентiй подумав, що чайник лишився вiд старих часiв, коли Принц Дакарський намагався налагодити своє життя розмiрено, добротно, коли ще не носив того прiзвиська i коли була жива його дружина. Старого взяла незрозумiла туга, яка буває тiльки тодi, коли впускаєш до себе чужий, зовсiм тобi чужий i незрозумiлий свiт. Калюжi мертво лежали на п’ятаку асфальту.

— От ти мудрий i багато знаєш, — кинув Принц, повертаючись назад уже з окропом. — Знаєш вiдповiдi, але нiчого вiд вiкiв не змiнилося, i ти не спроможний щось вдiяти. Хiба що пробулькотiти молитву… ‘Кий хрєн з неї користi. Не покладеш, не з’їси, не обiймеш, як жiнку. Все це пусте. Колись я намагався щось зрозумiти в тiй писанинi, але час потвердив зовсiм iнше, нiж там говорилося.

— Мудрiсть неспроможна дати на зло свiту нiякої ради. Iнодi вона сама буває надто злою. Все у руках Провидiння i Господа нашого. Не iнакше, коли ти забуваєш про такi речi, приходить зло.

— Пхе-хе… Що таке зло… Де на ньому написано… Я жив i нiкому нiчого поганого не бажав, але прийшли люди i принесли менi зло… Що я, по-твоєму, повинен був робити? — Принц закурив цигарку, завмерши поглядом на синiй, iнодi жовтiй мряцi дощу. Потiм з’явився звук; видавалося, що звук ожив десь у нутрощах дощової купелi, як щось iнорiдне, проте як те, що настирливо намагається покрити i шум дощу, i удари людського серця зараз двох рiзних людей.

— Пiсня, — байдуже сказав Принц, кинув недопалок у калюжу i повернувся гривастою потилицею до Лаврентiя.

— Той час, старий, зараз хтось прийде… Менти або чечени… Мать їх.

— Ще не час.

— Це менi вирiшувати, — закричав було Принц, але осiкся. Встав, пiдняв обрiз, переламав його i загнав туди два набої. Набої новенькi, з блискучої мiдi, видно, зарядженi жаканом.

Тодi старий потягнув повiтря нiздрями, i йому зробилося шкода цього свiту, цього чолов’ягу. А потiм перемiшалося, так, напевне, перемiшалося все у життi старшого Побiденка, який в одну нiч став називатися Принцом Дакарським. Вiн навiть не згадував, бо свiт спогадiв зараз був для нього надто чужим, швидше, далеким, як нiч, що сьогоднi прийде, але вiн уже не застане її тяжкого подиху в запiтнiлих вiкнах, як тодi, серед жовтого молозива лiхтарiв, що мерехтiли одноманiтним тягучим сяйвом.

Вона стояла пiд дощем у намоклiй сукнi, в подертiй курточцi з написом «Ми любимо нашого американського тата», притискаючи до грудей рожевi вiд холоду кулачки з обтрiпаними букетиками безсмертникiв; вiдразу починалася чорна вирва пiдземного переходу, лiворуч пахтiв запахами «Макдональдс», а люди метушилися, йшли, занурившись у мелясу лiхтарного свiтла перед тим, як пощезнути з поля зору, навiки для тебе i для бiльшостi, у велетенських норах метро i пiдземного переходу, i лише мертве без риби озеро, де червоним олiвцем пiднiмалася труба смiттєспалювального заводу, приносило гнилiсне, але уперте дихання свiтла. Володька Побiденко зупинив вантажiвку, наче вжалений, дивився на пух густого неправдоподiбно рудого волосся, збитого у дрiбненькi кiльця, на рожевi кулачки, притиснутi до грудей, i мертвi безсмертники, мокрi, як ганчiр’я. Вiн вилiз iз кабiни, постояв, нервово тягнучи смердючу «Приму». Темрява давила на плечi, а навпроти, у кiлькох кроках вiд нього, стояла дiвчинка на тоненьких ногах, витягнувши худу шию, на яку насаджена гарна голова з волошковими очима, що прозорили з-пiд шапки рудого пуху на свiт, i вигостреним, з горбинкою носом; вiн не знав, хто вона; проживши добрих п’ять десяткiв рокiв, вiн так i не навчився розрiзняти жiнок, розбиратися в їхнiй поведiнцi, хоча це не було нiчим особливим для нього, бо у пам’ятi, в глибинi ночей, бiлих простирадлах, запахах кухнi, iржавої води жила його покiйна дружина, i за довгi роки вiн звик з нею кожного разу прощатися, подумки цiлуючи в розтуленi уста. I тодi вiн нiчого вже не думав, тобто того разу нiчого не думав, а ловив загублений погляд волошкових очей i бажав вiдчути дихання розтулених, фiолетових вiд холоду уст. Йому нiчого iншого не прийшло в голову, як пiдiйти i запитати:

— Ти хочеш їсти?

— Так…

Вона не здивувалась, як людина, давно звична до цього. Вiн узяв її за руку i повiв до вантажiвки, лячно стискаючи вузьку i холодну долоню з довгими пальцями, ловлячи себе на думцi, що вже колись, дуже давно, вiдчував подiбне.

У кабiнi, коли його обдало теплом, вiн прийшов до пам’ятi, злякався однiєї думки: що далi? Але витягнув вовняного светра, простягнув звично й упевнено, навiть не гадаючи, що може за цим послiдувати, а вона стягнула куртку, потiм сукню через голову, бризнувши холодною водою i запахами переходу, вулицi, вивiтрених парфумiв, потiм повернула до нього розрожевiле обличчя i попросила чимось витертися.

— Ага, ага, ага, — забубонiв вiн, однiєю рукою риючись у бардачку, нарештi вiдкопав шматок якоїсь тканини i кинув дiвчинi, вибачаючись, що нiчого iншого немає.

— Нiчого, — сказала вона.

Вiн натиснув на стартер, машина зрушила з мiсця, i вiн зловив себе на думцi, що ж таки вiн чинить i для чого воно все; свiтло било крiзь скло прямо на її обличчя, ледь пiдняте, з гострим пiдборiддям, а вiн вчепився у кермо так, що аж кiнчики пальцiв побiлiли, кров вiдiйшла вiд обличчя, i видавалося, що тiльки очi живуть та серце, що боляче гупотiло у грудях.

Так у його домi, занедбаному, з купами протрухлявiлих меблiв та книг,