Знак Саваофа - Олесь Ульяненко
Потiм авто вивернуло на Подiл. Собацюра лизькає жадiбно воду з калюжi. Сморiд, густий, всмоктаний у цей район, як донор, не змiнився: повсюди зеленi вiд плiсняви недоїдки, псота чамкала синi тельбухи бiля Житнього ринку. Нiчого не змiнилося. Вошивi безпритульнi. Весь свiт у паршi, солодкiй, смердючiй, а прийде-бо час… I лопнуть синiми тельбухами — в цьому навiть пафос iснує, живиться падлюче. Рогатi, кострубатi. Ранiше такого не було. Засвербiло у носi. Чи розумiють вони скотську свою натуру? Вона вiдчула вiдразу, вперше у життi, — до всього. Яма депресiї натягла на неї лантуха. В цьому щось є, в цих людях, але вони, напевне, живуть краще, нiж її, Iлонина, сiмейка. Свiт притягується вiд одного полюса до iншого. Заздрять злидотi, яка зла вiд недоїдання; iншi злi, що їм мало. Скрiзь палали кiоски або чорнi їхнi остови. Люди дiлом займаються, а не проциндрюють батьковi грошi. Заворушилося десь в глибинах цього незмiнного свiту, i суча яснiсть передалася, напевне, їй. I вона нiчого не зупинила, а пустила далi потоки чужорiдних, фi, слизьких думок, небезпечно балансуючи на своїх почуттях. Нарештi вона знайшла в глибокiй ямi депресiї вихiд. Праця. Ось що її вiддiляло вiд зовнiшнього свiту, а про внутрiшнiй нiякого хрiна не тямила. Вiн, той свiт, проживав у її тiлеснiй оболонцi, як мавпа у клiтцi, їй треба було чимось займатися. Здоровий секс нiкому не заважає. Але банани теж нашармака нiхто не дає, навiть у зоопарку. I присутнi знову набули для неї якогось змiсту, проливаючи в її внутрiшнiй свiт небаченi фарби. Прекрасно жити, коли ти живий, вдихаєш густе, як кисiль, повiтря. Чудесно бiжить прохолода затишку, чудово.
— Ну, що там зараз? — дивлячись на трасу, зголосився Лямур.
— Iдемо до «Каштана».
— Одягати Наталi. Ми пiдшукаємо найшикарнiше, що є в цьому мiстi.
Вони летiли на розбитому авто отця Радонiя, радiсно вигукували, з насолодою перебиваючи одне одного, як змiнюється мiсто, як чорт все вилизував. Ха, добре помiтили, — проникливiсть розуму — ознака духовностi, саме так, духовностi та могутнього iнтелекту. Дорога розчинялася, як хто її окропив сiрчаною кислотою. Потiм проминули Самсона, що колись дзюрив водою чи то з рота, чи то з прутня, але у темрявi не розбереш, а ще вони тут не були цiлу вiчнiсть; проїхали упродовж бiлої стiни Торговельного центру, повз обшарпанi, але вже де-не-де з наведеним глянцем, як попороховiлi старушенцiї, будинки. Батюшка одiрвався на якусь мить вiд гороскопа i пророчив, дивлячись на новенькi будинки серед обтрухлявiлих єврейських халуп:
— Наче в писок плюнули!
I знову втупився в тлустий том гороскопа, що вициганив, а мо’, й поцупив з архiвiв. Батюшка вiрив у все: у чорних котiв, у жiнок, у щурiв, азбуку, в лiтературу, горiлку, особливо у пісний день так з оселедчиком або смаженим на цибулi криваво-червоним м’ясом. Щодо Бога, то кожному вибирати. Пiди розберися, де те добро. Принаймнi остання думка належала батюшцi. Вiн прямо втупився у свiй гороскоп, i видавалося, що очиська ось-ось вилетять на пожовтiлий архiварний фолiант.
Iлонi знову перехотiлося працювати. Вона безцеремонно залiзла до кишенi Душечки, дiстала срiблястого слоїка i намастила ясна кокаїном.
— Вiд карiєсу допомагає, — хихикнув через плече Лямур.
— Завтра ти звiльнений, — мертвим, загробним, без iнтонацiї голосом промовила вона i зловила себе на тому, що її збуджує власний вуркотливий голос, що набирає високого контральто потойбiчного; так, так — вловила мигдалевий запах мертвечини, i тiльки цiєї хвилини Iлона зовсiм по-чоловiчому поцiнувала, що таке втрачати, нищити, тобто спалювати власноруч мости, з насолодою отруйника, що споглядає смерть своєї жертви, яка судомиться в передсмертних конвульсiях, тобто перед її очима; в єдину мить вона зачудувалася, нi, замилувалася широкими плечима, рубаним, але iнтелiгентним, з ознаками виродження, обличчям Лямура. До бiса, нехай вимiтається. Вiддати належне, — вона не була зiпсованою, а йшла своїм шляхом, і цю дорогу, напевне, вказували її предки, але на позiр Iлона виявилася поганою спадкоємицею, а попросту нiчого не тямила, як людина, якiй дається все легко i надурня. Лямур не був сенсом її життя, але наразi вона вiдчувала втрату, наче щось близьке, за непробивним склом, — вiрнiше, щось спорiднене пов’язувало їх. Принаймнi ця думка в жовтому мороцi ночi терла її мозок, наче загадка ховалася десь у самому Лямурi. Пiзнiше втямить, що вони призначенi одне для одного, в тому сенсi, що час змусить обох повернутися, щоб пройти якийсь шлях; але зараз вона далебi не вiдчувала нiяких мук, анi терзання, анi найменшого жалю. На позiр Iлона не була егоїсткою в тому розумiннi, що не вiдала такого слова, як Бог, але це дратувало її, як i кожну людину, яку виховали тiльки так, щоб вона розраховувала на саму себе, любила близьких, майже точно обраховану кiлькiсть народу. В цьому, поволi, пiзнiше вона вiдчуватиме чарiвнiсть, так, начебто свiт закручений навколо її пупа, нижче i нижче. Сурогат релiгiї, що виринав привабливим спокусником, лягав туманом пiд її ноги. Життя надто коротке, щоб думати про потойбiччя, але десь нутром вона вiдчувала ту сиру, вологу прiрву, i туди вона летiла, хоча насправдi то була тiльки пiсляалкогольна та наркотична дiя, вiрнiше, наслiдок надмiрного збудження, що йшло на спад. А ще доставав писклявий голос карлика, що вже набожно бубонiв, коли захмелiлi монахи смикали його за члена, який ворушився у його блискучих, майже блазенських штанях. Тодi її голова чи те, що в нiй, колотилося, несподiвано запрацювало у релiгiйному дусi, вiд несподiванки, моторошного жаху Iлона нiчого не зробила, а тiльки закричала, широко вiдкривши свої гарнi, розумнi, як у кiлера, очi: сурогат її релiгiї навiть не ховався у забобонах, у гаданнях на картах, цiєї звичної для жiнок меляси. Але вона навчалася у Сорбоннi, тому щось таки проростало, бубнявiло раковою пухлиною глибоко в її iстотi. Проте щось генетично в’їлося
