Знак Саваофа - Олесь Ульяненко
— Чого нарiкаєш? I чого просиш у Бога? Вiн дав тобi життя, вiдкрив очi — бiльше нiчого у нього немає. Здобувай, як можеш. А його не чiпай, якщо не вiриш.
— Я вiрю в добрих i хороших людей.
— Багато ти бачив хороших?
Принц Дакарський знiтився. Почухав потилицю, окинув поглядом, розгубленим, як у дитини, видавалося, що побiлiли навiть його бiльма.
— Алiса хороша, ти непоганий, оцi люди, що зi мною, нiчого лихого не творять… Але решту… Як їх можна любити? Га?!
— Просто не бажай зла.
З цим Принц Дакарський i вiдiйшов вiд Лаврентiя, але час вiд часу його атаки посилювалися, проте старий вiдбивав їх спокiйно, холодно, лише очi iнодi у нього зблискували та iронiчна посмiшка блукала в лахмiттi сивої бороди. Але Принц був щасливим, почувався таким. Вiн знав причину цьому i тому боявся найбiльше моменту, коли прокинеться i не вiдчує в грудях радiсного почуття, коли не вловить дихання Алiси у себе на грудях, — воно не розiб’ється морським прибоєм у раковинi його вуха, щоб потiм дзвенiти весь день до ночi, i далi, далi, далi. Цi казковi години проростали в його гаснучу свiдомiсть, де розум потроху притуплювався, задавлюючи досвiд, але посилюючи гостру чуттєвiсть, iз хлопчачим захопленням Принц вiтав подiбнi змiни; вiн розумiв, що старiється, а тому любив темнi бетоннi плити, куцi соснiвськi дерева, бiлi кораблi домiв, щебетливих i цiкавих школярок, рафiнаднi гори хмар над Соснiвкою. Сни його були глибокими i теплими, як нагрiте молоко. Зрання вiн вiдчував солодкий смак шкiри Алiси i, вiдкинувшись на подушки, пропахлi її тiлом, парфумами, ще довго лежав з закритими очима. Так було i того лiтнього дня, який наливався запахами, що їх вiтри доносили зi степу, вiд озер, вiд пустирiв, вiд смiтникiв, а також вiд великого мiста, вогнi котрого йому часто доводилося бачити у вiкно то одному, то разом з Алiсою, але отi жовтогарячi, рожевi пасмуги навряд чи приваблювали. Зараз ще бiльше його задовольняв глибокий сон, праця, ця дiвчина та злi розмови з Лаврентiєм, що ставали дедалi частiшими.
Потiм земля стрiмко вирвалася з-пiд нiг, зашурхотiв вiтер, настирливо i сухо, i вiн пiдвiв голову, закинув так, що заболiло в плечах, — побачив велике роїще мух, наче мерехтiло, лише густi червонi тiнi масними плямами танцювали на стiнах. Вiн пройшов на кухню, тихо, не вiдчуваючи босими ногами пiдлоги. Алiса стояла в шовковому платтi, яке облипло її тiло, до непристойностi оголивши груди. I тiльки вiн захотiв щось сказати, як стiни стали прозорими, нi, не зовсiм, а мовби вода, i дiйсно-таки вода, що хлинула потоками з пагорбiв, витягуючи всi найдорожчi його пам’ятi речi, котрi з трiском феєрверку розбурхували у головi спогади i миттєво їх гасили: шафа, книги, а головне, древнiй годинник, що завжди голосно вiдбивав у тишi, часто дратуючи пiсля роботи. Вiн стояв i дивився, як руда вода збiгає з пагорбiв, не тiльки саме з його, летить чорними руслами вулиць, пiднiмається врiвень будинкiв, а над усiм цим зойк, дратiвливий, нещадний, мов опiк. I тодi до нього доходить, що то пiсня. То спiває Алiса, але якусь невiдому, незрозумiлою мовою пiсню. А тодi вiн плив, тонув у брудних потоках, а люди лушпинням копошились у пiнi, щось галасуючи, але зовсiм без ляку; тодi вiн придивився i зрозумiв, що то птахи, якi нiмо б’ються над водою, вишукуючи поживи. Коли вiн це зрозумiв, то вже стояв на дамбi, заходячи в автобус, який нагадував велетенський дерев’яний човен, де пасажири нiмували, вирячивши прозоро погляди поперед себе. I вiн прокинувся. Цього разу один, мокрий вiд солоного поту. Тихо, щоб нiкого не злякати, вiн покликав Алiсу, радiсно видихаючи грудьми, слухаючи, як вона вiдзивається з того кутка кухнi.
— Андрiй телефонував… Запитував, хто я така… Нахабний… Мабуть, зовсiм розбещений…
I Побiденко, глянувши у вiкно, радiсно, п’янiючи вiд сонця, запахiв лiта, розсмiявся.
— Сьогоднi у нас недiля? — запитав.
— Атож, ти мене пустиш на танцi?
— Потiм побалакаємо…
Звуки її голосу прошивали простiр помешкання подiбно словам пiснi, але вiн навiть не подумав про сон, так завчився змалечку — нiкому i нiчому не довiрятися, доки не перевiрить. А коли застав її в кухнi, то перед ним вiдкрилася безкiнечнiсть, саме так подумав. Тоска охопила, туга звiрина зiйшла. I не зупинити. Все зависло у нерухомостi: Алiса стояла в одних трусиках, домашнiх капцях, скроєних пiд жабiв, i бовтала в емальованiй мисцi яйця для омлету. Сонце лило, заливало її немилосердно; видавалося, вона зараз розтане, як снiговий клубок. Пощезне з-перед очей, з землi. Потiм вже з’явилися звуки. Шурхотiли птахи крилами, а на подвiр’ї гребли i товклися кури. Його новi квартиранти вiдпочивали — глухий, врiвноважений хор голосiв. Щось обговорювали. Життя натягло i знову вiдпустило пружину. Вiн вiдчув, як втома розповзається кiмнатами. Так завжди у вихiднi.
— Ходiмо, — вiн взяв її за руку, але вона викрутилася, подивилася на нього круглими очима, в яких плавало золоте жiноче лукавство. Пригорнулася тiльки тодi, коли брови його повернулися на звичне для природи мiсце.
— А що скажуть твої новi… Того, вони ж вiруючi… — закусила довгого пальця, i вiн тiльки зараз побачив на її руках манiкюр.
— Коли це ти встигла?
— А що…
— Та нiчого. Воно якось того. У мої часи дiвчатам твого вiку забороняли робити такi речi…
— У твої часи дiвчатам забороняли трахатися.
Вiн не образився, але намагався подавити у собi паскудну тугу, що то опановувала його, то вiдступала, повертаючи до чогось такого, в чому Побiденко сам собi не мiг зiзнатися. Алiса вiдiйшла, зняла труси, кинула їх у куток i, вертячи сiдницями, подалася до спальнi.
— Ходiм, — вона залилася лунким смiхом, труснувши грудьми, стиглими i
