Знак Саваофа - Олесь Ульяненко

— Хто такi? — обличчя пашить червоним, очi блищать, зробилися глибокими i переконливими, наче зберiгали якусь таємницю; вона одягла нову сукню i намагалася пролiзти в кухню, куди її Побiденко завбачливо не пускав.

Одного разу, повернувшись додому, вiн застав її у компанiї, з розтрiпаною зачiскою: вона курила довгу соусовану сигарету, пила «Амаретi», липке i бридке вариво, винахiд мiсцевої шантрапи, ще з часiв, коли земляки Мамуда давали чосу в цьому районi. Вiн нiчого не сказав, але зачинив її у кiмнатi, а сам вирiшив, що краще їй купити телевiзор. Пiсля цього Алiса чи то перестала навiдуватися в кухню, чи завбачливо приховувала вiд Побiденка, принаймнi вночi вона також приходила, лишалася до ранку, але неспокiй увiйшов у їхню оселю, бо вона раз по раз не пропускала нагоди, щоб не розпитати про незнайомцiв. I взагалi, поводила себе якось нервово, навiть збуджено, Володимир почав лякатися її молодостi та гарячкуватого темпераменту. Одного разу вiн запитав:

— Тобi що, Мамуд подобається?

— Звiдки ти взяв? У нього ноги немає…

— А звiдки ти знаєш?

— Вiн менi показував. По колiно вiдбабахали, зараз у нього протез. Французький. Вiд ноги майже не вiдрiзняється, — i знову з’явилися той шолудивий блиск i таємниця в її очах.

— Тримайся вiд нього подалi, — сказав Побiденко.

— Пхе… от iще.

— Я тебе попередив.

— Тодi купи телевiзор. Не можу вже…

— Добре. Ти б книжки читала. Он їх у нас скiльки…

Алiса засопла носом, кинула на нього лукавий погляд, зiперлася на лiкоть, i вiн бачив її голе напружене тiло в лiхтарному свiтлi, ловив роздратовано запах парфумiв, власного поту i ще нiколи не вiдчував себе таким самотнiм.

— У нас? — перепитала вона безтурботно.

— Так, у нас…

— Здорово… Тiльки затям, що народжувати дитину я не збираюся.

Побiденко отетерiв, вiрнiше, здивувався, бо вона зроду не виголошувала за день i двох слiв. Вiн нахилився, погладив її щiчку з майже дитячою шкiрою, а вона несподiвано для нього сахнулася назад, затуляючи обличчя руками, легенько скавулячи, мов сучечка.

— Чого ти…

— Не бий мене… Прошу, не бий…

— Дурненька, — вiн пiдтягнув її до себе, притиснув так, що чув, як її серце скажено молотиться.

Чеченцi спiвали протяжно хрипкими голосами блатняцькi куплети, ляскали в долонi, по колiнах одне одного; їхнiй запах, гострий, теплий, рiзкий, як сеча на похмiлля, висiв у повiтрi, перемiшуючись з вiльгим духом запустiлої домiвки та квiтiв. Так, нiколи вiн себе не вiдчував таким спустошеним, закинутим долею далеко, забутим усiма на свiтi, як тiєї хвилини.

— Завтра я їх усiх вижену, — сказав вiн, засинаючи.

Алiса вся напружилася i притислася до нього, вiн перехопив її прозорий погляд, що зупинився на лiхтарi, який нагадував великого бiло-червоного жука.

— Знову дощ…

Велетенський тарган пробiг кiмнатою, потрапивши на дорiжку свiтла, зупинився, а тодi шаснув у купу розкиданих часописiв та газет.

— От погань, — прошепотiла Алiса, i синя жилка забилася на її скронi.

Вони пiшли наступної ночi, лишивши двiстi доларiв на столi, нiчого не сказавши. Побiденко полегшено зiтхнув. I неждано запанував спокiй у його душi, лiг на думки, на почуття. Дiм став для нього затишним, свiтлим i чистим. Часом йому видавалося, що вони з Алiсою живуть у далекому свiтi, вiддаленi вiд людей сотнями кiлометрiв; йому видавалося, що свiт нiяк не пов’язаний анi з ним, анi з дiвчиною. Все, що розгорталося колись у його життi, було вигадкою або сном, i Побiденко поволi почав звертати увагу на свою зовнiшнiсть, читати книжки, купувати газети. Предмети навколо набирали, сповнювалися такого ж змiсту, що i ранiш; спочатку це трохи його засмутило, але швидко печаль переросла у сумну радiсть. Вiн навiть мiг сказати, зiзнатися собi, що щасливий. Так минули березень, квiтень. А у травнi Алiса зникла. I, заставши порожню кiмнату, вiн злякався, як страшився i того моменту, коли Лаврентiй зiйде з пагорба, з цього майже єдиного пагорба на всю Соснiвку. Як зараз, так i тодi вiн знав, що час не стоїть на мiсцi. Час дивовижно рухливий, невблаганно i невидимо, — старiючий Побiденко розумiв це, розумiв i те, що коли Лаврентiй пiде, як пiшла Алiса, то у нього майже нiчого не залишиться, розкиданi довкiл предмети наберуть бiльшої значущостi, чiткiше окресляться малопомiтнi за життя контури. Якщо в ту хвилину його покинуть Лаврентiй, Алiса, син, i той, хто приходить, вже ступить на чорне вилизане руслище асфальту, срiбний затишок спокою вiдiйде. Принц вiдчує гиблу самотину в цьому домi, лишившись наодинцi з собою, i до нього прийде божевiльна думка, що лiтньому помирати набагато тяжче, нiж молодому, бо в останнього ще невiдомий свiт розкидається широкими крилами. Але хто його знає…

Вiн торсонув головою, але прогнати Лаврентiя не наважився. Нiмий свiдок його останнiх годин. I Принц зачудувався холодною i спокiйною течiєю своєї думки.

Але того разу Алiса знайшлася досить швидко. Вiн зайшов випити до генделика, збивши ноги в пошуках дiвчини. Йому пiдказав напiвслiпий Митрофан, що iнодi заносив якийсь харч Лаврентiю.

— Старiсть тягнеться до молодостi? — запитав вiн, пiдсiдаючи. — А молодiсть тiкає вiд старостi, бо знає, що в неї, окрiм неприємного запаху та надмiрної любовi, нiчого не вициганиш…

— Iди ти, — тiльки i сказав Побiденко i випив повну склянку горiлки. — Тут двоє арабiв поселилося… Думаю, тобi буде цiкаво заглянути в гостi… Та ти їх знаєш. Вони квартиру у Власенчихи винаймають. Так. Власенчиха перебралася в город i здає квартиру. Куди там стала… Налий-но менi, бо щось голова з самого ранку розвалюється… Не скупися. I для чого тобi пити? Ти ще молодий… То менi вже про те дiло, про смерть треба думати, а