Знак Саваофа - Олесь Ульяненко

— Ха-ха… А тодi звiдки взялася решта… Решту створила ти, — Iлона тицьнула пальцем у бiк Нонки.

— А i правда… Авжеж, правда. А ти задумувалася: чому Бог, а не Богиня? — зачаровано якось промовила Нонка, нахилилася i гострим кiнчиком язика лизнула сосок Iлони.

— Це треба запитати у Лаврентiя, — Iлона голосно, на всю кiмнату, розсмiялася.

— Хто такий?

— Та є один божевiльний бомж, що мешкає у будiвельному вагончику. Колишнiй iгумен, монах чи пiп, я мало у цьому розбираюся.

— Н-у-у… Так цей усе знає. Треба буде дiйсно запитати… в яку дiрку вiн застромляє…

Iлона, грацiйно крутячи тугенькими сiдничками, гола подалася до ванної кiмнати.

— Бажаєш разом…

— Нi, я втомилася…

— Тодi зроби менi лiгрет… Може, розiгрiєшся…

Нонка висунула свого гостренького язичка, рожевого, з лiловим вiдливом, крутнула його у ротi, роздула щоку, провела пiднебiнням, знову висунула. Iлона розвернулася до неї спиною, стала раком, широко розставивши ноги.

— Може, дарагуша, у тебе це любов.

— Лаврентiй казав, що надто мала… Чи щось подiбне… Чи немає взагалi…

— Фу, яке блюзнiрство… У нас є щось лiпше, нiж у них.

I вони подалися до джакузi.

А Миколая вперше у життi вразив недуг, велика сверблячка. Його мало обходила вже й Iлона, хлопчики, монахи, безпритульнi малолiтнi бомжi, що пiдробляли на вокзалах майже за безцiнь; вiн тинявся пiдземними переходами з патлатими хiпi-дiвчатками, але одного ранку вiн прокинувся i побачив за вiкном готелю в маленькому провiнцiйному мiстечку безмежний бiлий простiр снiгу. Вiн почув пустку душi, порожнечу рокiв, але це все додало вiри, — йому все остогидло. Годинами Миколай пролежував на диванi i чомусь думав про далекий серпневий полудень, залитий свiтлом, так, що все навколо видавалося присипане снiгом. Тодi спокуси проповзають мимо, повiльно, як слизьке чорне гаддя.

I вона знову зловила себе на тому, що дивиться на постать Лямура, зачаровано, досту, як змiя перед весною чарується своєю жертвою. Свiтле обличчя його, свiтле, як розправив крила, закриваючи шляхи поневiрянь. Слiпа для чужого печаль його, i у неї сiре лице; слiпа печаль його, як у поганського бога, з оксамитовими очима i мертвим поглядом чорних болiт. Слiпа, бо нiчого вiн не знає. Тiльки стрiлами вулиць летить погляд його… А день слiпий ще i стиглий ранок бiло смiється. Й Iлона легенько поцiлувала в губи Наталi, навiть не вiдчуваючи прiлого запаху блювотини, її колисав золотий спокiй безкiнечностi життя.

Затим, у помережаних сутiнках спливаючого дня, розтуливши уста, що оголювали нiжнi перлини її зубiв, вона iз зачаруванням дивилася на оголенi тiла монахiв, якi стискали один одного в обiймах, хропли, мирно потрушуючи бородами, пускаючи сивушних драконiв, i вона, дивуючись чомусь такому, чому вона вiддавалася з вiдчуттям власної повноцiнностi, зовсiм без нудьги, з глупою дитячою перевагою над цим блискучим свiтом заборон, якими вона балувалася, нi, над якими навiть мала владу, але зараз, у вологому до тупостi передвiстi ранку, що губився у бурштинових калюжах, якi нерiвним склом, роздутим вiтрами, переверталися в очах, трiщали на сонцi, — рушила мiж голих чоловiчих тiл до ванної, але застала там батюшку i Душечку, якi намагалися пiдняти разом зiв’ялого прутня отця, а зв’язана в позi розiпнутої Наталi ледь-ледь сучила ногами. Iлона не пам’ятала того вечора. Вона швидко викинула його за ранковою чашкою кави i сигаретою. Наталi мало приваблювала її. А ще бiльше, коли вона застала Душечку i батюшку бiля неї, хоча вона знала, як батюшку оприходував натхнений вiрою карлик. Як одного монаха за надто непристойне iгнорування компанiї та посвяти Наталi Миколай i батюшка надушили i зґвалтували, запхавши йому в рота листки зi Святого Письма, горлаючи i регочучи: «Дуже ти вже вiруючий…» I танцi, iз запiтнiлими тiлами, оголеною спиною Наталi, що грацiйно вела танок посеред чоловiкiв, якi гарцювали ратицями, скидали одяг, пускалися кола, а Миколай говорив, взiбравшись на стола, ухопивши монаший з прищавим писком член фiолетового кольору обома руками, а монах кiнчав тугим струменем сперми на фужери, килим i, звiсно, на обличчя.

— Бог — це любов! Бог — це любов! Бог — це любов!

I всi кричали, пили, бiгали бiля роздягненої Наталi, яку монахи розтягнули на столi, повторюючи ритмiчно, голосно, так, що голоси зривалися на хрипiння:

— Грiшниця! Дємонiца! Ми виженемо з тебе дємона!

Iлона пройшлася темними калюжами, що смердiли чоловiчою сечею, вивiтреним вином, людським калом, перед її очима стояв туман, крутило у шлунку, в низу живота, а монахи намагалися подiлити роль чоловiка та жiнки мiж собою, з бубонiнням, пускаючи соплi, гачкуватими пальцями обмацуючи сiдницi, норовлячи засунути пальця в анус, i це створювало неабиякий гармидер, танець запiтнiлого щастя; а вона взяла за руку Наталi, й вони пiшли в синiх вибухах люмiнесцентного свiтла, яким вистрiлював ранок, з шумом вiтру у верховiттi дерев, до спальнi. Але вона не була такою дурною, щоб класифiкувати свiй паскудний ранок одним похмiллям; вчора, нi, сьогоднi: м’якi, податливi уста Наталi, вигнута, вилiплена спина, пружнi, але податливi стегна, її пальцi прямо провалювалися у плоть, а невеликi чашоподiбнi груди бризкали молоком, вишукана оголена жiнка, нi, майже дiвчина, яка аж нiяк не нагадувала Iлонi сестру, матiр, однокласниць, — коротка втiха, яку вона може знайти будь-де. I з першим променем сонця вона по-дитячому розкинула руки, ноги i щиро, щасливо засмiялася, — її свiт лежав перед очима, лягав на руки, нiжно подався пiд її пучками, щосекундно холонучи, набираючи дивовижної форми фантазiї, яка вже не мала нiчого спiльного з життям, майбутнiм, а зльодянiла в минулому. Наталi лежала на животi у зiм’ятих помаранчевого кольору простирадлах; вiд її подиху сiдницi у неї тремтiли, руки безвiльно, але по-ляльковому грацiйно звисали на бильцях, а кулi грудей пiд тиском тiла виглядали з розкриль пiд плечима. Це Iлону захопило. Вона не вiдривала погляду, аж доки сон не зморив її: за вiкнами жовто колисалося повiтря, разом з падалiшнiм листям, налипаючи на вiкна, зупинки, i небо високо пiднiмалося над пласкими чорними дахами, так, що у кiмнатах повзали