Знак Саваофа - Олесь Ульяненко
— Благослови, батюшка.
— В любовi немає грiха.
— Я в цю ахiнею не вiрю, Родиславчику!
Вона неспроможна була вiрити, але звiриний iнстинкт самки щось надокучливо нашiптував на вухо, i вона, як потопельник за соломинку, хапалася i вiрила тому голосу; Iлона iнстинктивно шукала опертя в чому тiльки завгодно, де заманеться: в розпустах, оргiях, грошах, першому коханцi. Дитячий романтизм любовi надто швидко вивiтрився. Але потрiбнiсть вiри, без пошуку, терзала її. Надто Iлона любила себе чи iнших, хоча слово для них це було порожнє: вона цiлувала на балконi голу Наталi, але це нiчого не давало, навiть не збуджувало. Але вона була далека вiд того суспiльства, мов за непробивним матовим тюремним склом, i ще не йняла вiри: людинi всього в життi замало. Нiхто не привчив її до терпiння, працi, все легко давалося. Що не скажи — грошi, як би їх не кляли, давали свободу, принаймнi тут, у цьому мiстечку, де будинки зависали в ультрамариновому вечорi. Досту дешевi новорiчнi iграшки на ялинках. А потiм вона пам’ятатиме хмаролом з проваленого неба, i вона вибiжить пiд осiннiй дощ, пiднiмаючи догори руки, наче до поганського божества, подiбно неофiту, що несподiвано прийняв вiру, мов ту якiсну ковбасу за низькою цiною в крутому супермаркетi. Проте i ця короткочасна вiдрада кинула її в яму депресiї, i мокра вiд дощу, з понуреною головою, вона поплентала до авто. Зараз вона знала, що робити, забуваючи, що все закiнчується надто швидко. Життя коротке, говорив батько, але не втемяшив у голову, що є безлiч свiтiв, i те, що людина сама не вiдає, для чого тягне цю життєву юдоль. Але вiн i сам того не знав.
А Iлона вiдчувала — щось негаразд. Водiй таксi намагався завести розмову. Пустота вiдчуттiв наповнювала її до краю, це навiть її збуджувало. Вона пiдфарбувала губи, клацнула запальничкою: уста ще тримали запахи Наталi. I авто помчало на бiсер вогнiв. Знову нескiнченна безперспективна дорога, в’їдалося в її мозок. Потiм вона пам’ятатиме, що таксi котило в бiк Липок: десь позаду чулися дзвони Лаври. Листя розсипалося iз дзвоном сусального золота. Хрустiло пiд колесами. Вони котили до Нонки. Нонка, з мундштуком а-ля Гiппiус, в яскравому манаттi, незалежна серед напiврозвалених, але антикварних меблiв, воссiдала на крiслi, i ранок висвiтлював Нончине видовжене обличчя колi. I присутнiм говорила, розтягуючи слова, нарозспiв: «Дарагуууша», — що означало — права вона, а то решта неграмотна балаканина i розмова далi недоречна. Як i належить сексуально незадоволенiй фемiнiстцi, вона одягала все червоне, тiльки бiлi чобiтки, але теж з рожевими пiдборами. Вона говорила: «Я донька кочегарiв, але в менi нуртує шляхетна кров…» Нiхто не сперечався. Здебiльше якось невизначено всi хитали головами, мовчали, а вона, розвернувшись спиною, через плече говорила: «Так, дорогушi… Приходить кожному свiй час».
А Iлона гнала таксi занедбаною трасою, порепаною трасою, чавлячи равликiв; спочатку вона прямувала навмання, але вже у сум’яттi думок зрозумiла, що таки мчить до Нонки, яку бачила раз у життi: вона вiдчула спорiдненiсть душ чи просто бажання розважитися, ну, хоча б на кiлька днiв, але її щось марудило, викручувало нутрощi вiд передчуття нової авантюри. Але у цей час її не покидало сум’яття. Тож на сiрiй трасi, окутанiй фiолетовим серпанком, спалахнуло кварцевою кулею: «Бог». Таксi рiзко гальмонуло, i вона нi з того нi з сього зайшлася iстеричним смiхом. Таксист ошелешено дивився на пещену кралю зi злиплими косами, яшмовими очима. Iлона нарештi перестала смiятися, тiльки сказала:
— Хочеш, дам? Тiльки швидше їдь i не валяй дурня…
— Вимiтайся геть. Ти якого хрiна на гальма натиснула?
— Придурок… Вези, а то пошкодуєш.
— А у тебе, часом, не СНIД?
— Поїхали, — прошепотiла вона i зараз пожалкувала, що немає поруч Лямура: здається, що ось зараз падають лiтаки, вiд неї тхне його спермою, а вiтер розносить свинячий сморiд. Але дорога виявилася тяжкою. Водiй крив матом, не зважаючи на мажорну супутницю, — авто зупинялося через кожних пiвгодини, а траса за мiстом, що виводила на дачi, порожня, й Iлона пожалкувала за власним авто, за Лямуром, хотiла, щоб той всадив цьому виблядку кулю в лоба.
А з Нонкою склалося все гаразд. Вона була панянкою чи панi ексцентричною, модною, — починаючи вiд шмаття i закiнчуючи всiлякими новiтнiми зсувами — вiд сексу до релiгiї. Мрiя спокусити благочестивого священика чи монаха доводила Нонку до релiгiйного екстазу. А коли пристрасть проходила, то вона геть забувала про Бога, наче дешевий фiльм про Бетмена; її витончена естетична натура iнодi дозволяла дiйти до храму, поставити свiчку, любуючись золотим тремтливим вогником. Це була не iнакше, як мода, перемiшана з лайном снобiзму. Це був такий час, коли розпалювалися думки про те, що Бог людинi чимось зобов’язаний, а не вона Господу. У Бога не шукали любовi, а бiльше користi. Бувало, навiть вступали з ним у суперечку, щоправда, у божевiльнi. Нонка бовталася у своєму яскравому ганчiр’ї фемiнiстки десь посерединi. Вона хвацько перекручувала релiгiйнi вислови, щоб блиснути ерудицiєю або затягнути когось у лiжко. Але переважно це була сороча трiскотня, супроводжена екзальтованими рухами. Цього разу це трапилося з Iлоною. В лiжку пишногруда, з рiзкими порухами, але теплiша i податливiша, вона сiдала, пiдмостивши п’яти пiд сiдницi, прогнувши спину, i груди розпливалися у гарнi округлi чашi, говорила:
— Якщо Бог iснує, то вiн зробив єдине правильне рiшення з усiх своїх дiянь: створив мне…
