Безсоння - Стівен Кінг

— Мей за все своє життя не викурила жодної сигарети. Вона розплачується за двадцять років роботи на фарбувальні в Корінні й ще двадцять — сортувальницею на фабриці в Ньюпорті. І дихати вона намагається через бавовну, вовну й нейлон, а не через солому.

Двоє молодиків із медичної служби залізли у свій фургон і поїхали.

— Мен — це північно-східний оплот Аппалачів, Ральфе. Багато хто не розуміє цього, але це так — і Мей умирає від хвороби Аппалачів. Лікарі називають її «текстильна легеня».

— Який жах! Здається, Мей багато значить для тебе.

Мак-Ґоверн різко розсміявся:

— Ні. Я відвідую її, тому що вона — останнє зриме нагадування про мою втрачену юність. Іноді я читаю їй уголос, і мені завжди вдається проковтнути зо двоє вівсяних печивок, якими вона мене пригощає, але далі справа не посувається. Мотиви моєї турботи цілком егоїстичні, запевняю тебе.

«Цілком егоїстичні, — подумав Ральф. — Яке дивне поєднання. Ото вже істинно фраза Мак-Ґоверна».

— Та Бог з нею, з Мей, — продовжував Мак-Ґоверн. — Усіх американців турбує інше питання: що ми будемо робити з тобою, Ральфе? Вочевидь, віскі не допомогло?

— Ні, — зітхнув Ральф. — Боюся, що ні.

— А ти витримував пропорцію?

Ральф кивнув.

— Що ж, тобі потрібно щось робити зі своїми мішками, інакше ти ніколи не завоюєш прекрасну Луїзу. — Мак-Ґоверн вдивився в обличчя Ральфа й зітхнув. — Не смішно, правда?

— Звісно. Сьогодні був важкий день.

— Вибач.

— Нічого.

Вони трохи посиділи в дружелюбній тиші, спостерігаючи за тими, хто з’являвся на доступній для овиду частині Гарріс-авеню. Троє дівчаток грали в класики на стоянці біля «Червоного яблука». Місіс Перрін, немов грізний вартовий, спостерігала за ними. У поверненій козирком назад кепці з написом «Ред сокс»,[13] підстрибуючи в такт музиці, що чулася з навушників старенького плеєра, пройшов повз них хлопчик. Перед будинком Луїзи двоє дітлахів ганяли консервну бляшанку. Гавкав собака. Жіночий голос кликав Сема та його сестру додому. Це була звичайна вулична серенада, не більше й не менше, але Ральфові всі ці звуки здавалися на диво фальшивими. Напевно, тому, що за безконечні години свого пильнування він звик бачити Гарріс-авеню безлюдною.

Ральф повернувся до Мак-Ґоверна:

— Знаєш, про що я подумав, побачивши тебе в «Червоному яблуці» сьогодні вдень? Незважаючи на все, що відбувалося в цей момент?

Мак-Ґоверн похитав головою.

— Я міркував над тим, куди поділася твоя панама. Без неї ти маєш якийсь дивний вигляд. Як неодягнений. Отже, з’ясуймо, куди ти її подів, синку?

Мак-Ґоверн поторкав свою акуратну сиву зачіску — крізь добряче поріділе, тонке, мов пух, волосся просвічував рожевий череп.

— Не знаю, — відповів він. — Уранці я не знайшов її. Зазвичай я залишаю панаму на столику біля вхідних дверей, але сьогодні її там не виявилося. Мабуть, я залишив панаму деінде, а де саме, абсолютно вилетіло в мене з голови. Ще кілька років, і я буду розгулювати лише в трусах, тому що не зможу згадати, куди подів штани. І все це частина чудового експерименту зі старінням, ти згоден, Ральфе?

Ральф із посмішкою кивнув, подумавши, що з усіх відомих йому літніх людей — а знав він їх не менше трьох дюжин, — Білл Мак-Ґоверн найчастіше жартував зі старості. Здавалося, він ставився до своєї туманної юності й давно минулої зрілості, як генерал до кількох новобранців, що втекли з поля бою. Однак Ральф не збирався нічого говорити вголос. У кожного свої примхи, просто театральна демонстрація хворобливого сприймання старості — одна з характерних рис Мак-Ґоверна.

— Я сказав щось смішне? — запитав Мак-Ґоверн.

— Вибач.

— Ти посміхався, і я подумав, що сказав щось смішне. — У голосі Білла звучала образа, тим паче дивна для людини, яка щойно жартувала на адресу сусіда й гарненької вдовиці, але Ральф нагадав собі, що в Мак-Ґоверна теж був важкий день.

— Ні, — зніяковів Ральф. — Просто я згадав, як Керолайн говорила майже те саме: старість — що поганий десерт після чудового обіду.

Це була напівнеправда. Керолайн справді так говорила, але вона мала на увазі пухлину мозку, а не своє життя в похилому віці. До того ж Керолайн не була аж такою старою — усього шістдесят чотири, і до останніх своїх днів вона стверджувала, що почуває себе набагато молодшою.

Троє дівчаток, що грали в класики, підійшли до краю тротуару й, озирнувшись, зі сміхом перебігли Гарріс-авеню. На якусь мить Ральфові здалося, що над їхніми головами сяють німби, освітлюючи щоки, лоби й усміхнені очі, мов очисний вогонь святого Ельма. Несподівано злякавшись, Ральф зажмурився, тоді знову глянув. Щось на кшталт сірого конверта, який виник у його уяві навколо дівчачих голів, зникло. Це вже легше, — але йому ще необхідно було заснути. Просто необхідно.

— Ральфе? — Голос Мак-Ґоверна чувся, здавалося, з протилежного кінця веранди, хоча він і далі сидів там, де сидів. — 3 тобою все гаразд?

— Звичайно! — стрепенувся Ральф. — Думав про Еда й Елен, ото і все. Ти здогадувався, що з ним відбувається, Білле?

Мак-Ґоверн рішуче похитав головою:

— Абсолютно ні. І хоча синці, що час від часу з’являлися на руках Елен, насторожували, я завжди вірив її поясненням. Ніколи я не вважав себе особливо легковірним, Ральфе, однак тепер мені, очевидно, доведеться переглянути свою думку.

— Як ти гадаєш, що з ними буде далі? У тебе є які-небудь ідеї?

Мак-Ґоверн зітхнув і звичним жестом торкнувся голови, мов не відчуваючи відсутності панами.

— Ти ж знаєш мене, Ральфе, — я цинік і вважаю, що звичайні конфлікти між людьми дуже рідко вирішуються так, як це показують по телевізору. У реальності всі проблеми повертаються знову й знову, обертаючись по спіралі, доки не зникнуть. Однак зникнення — це не зовсім те, що з ними відбувається: проблеми висихають, як калюжі після дощу. — Помовчавши, Мак-Ґоверн додав: — І після цього майже завжди залишається неприємний осадок.

— Господи! — вигукнув Ральф. — Це справді цинічно.

Мак-Ґоверн знизав плечима:

— Більшість викладачів на пенсії страшенні циніки, Ральфе. Ось приходить нове покоління — вони такі юні й сильні, такі впевнені, що в них усе буде інакше, і ось ми бачимо, як вони починають робити власні помилки, дедалі більше заплутуючись, як це траплялося з їхніми батьками і з батьками їхніх батьків. Думаю, Елен повернеться до Еда, і якийсь час той буде поводитись добре, а потім поб’є її знову, і вона піде знову. Словом, усе як у монотонних пісеньках у стилі кантрі, що звучать у закусочній Нікі, — дехто слухає їх довго, дуже довго, перш ніж