Безсоння - Стівен Кінг
Елен розридалася, перервавши свою сповідь. Ральф чекав, притулившись чолом до дверей. Кінцем рушника, що звисав із плеча, він машинально витер сльози.
— Одне слово, — знову почувся голос Елен, — я майже годину проговорила з цією жінкою. Уявляєш, вона заробляє собі на життя тим, що виступає адвокатом жертв насильства.
— Так, — відгукнувся Ральф. — Уявляю. Це достойне заняття, Елен.
— Я знову зустрінуся з нею завтра в Центрі допомоги жінкам. Іронія долі, але мені доведеться піти туди. Я маю на увазі, що якби я не підписала це звернення…
— Якби не було звернення, було б щось інше…
Елен зітхнула:
— Швидше за все, так. Напевно, так. Принаймні, Ґретхен сказала, що я не можу розв’язати проблему Еда, зате свою зможу. — Елен, схлипнувши, глибоко зітхнула. — Вибач, я сьогодні стільки плакала, що в мене, здається, більше немає сліз. Тій жінці я сказала, що люблю свого чоловіка. Так соромно було говорити це, зараз я навіть не впевнена, чи це правда, але в той момент мені так здавалося. На мої слова, що я хотіла б дати йому ще один шанс, вона заперечила, що цим я даю йому ще один шанс і стосовно Наталі, і тут я згадала мою крихітку, коли вона, вся у шпинаті, плакала, дивлячись, як Ед б’є мене. Господи, терпіти не можу таких людей, як ця жінка, адже вони заганяють тебе в кут, не давши змоги отямитися.
— Вона лише намагалася допомогти тобі.
— Це мені теж не подобається. Я спантеличена, Ральфе. Можливо, ти про це й не здогадуєшся, але я геть заскочена. — У трубці почувся дивний смішок.
— Усе гаразд, Елен. Цілком природно, що ти збентежена…
— Перед тим як піти, вона розповіла мені про Гай-Рідж. Здається, для мене це якраз підходяще місце.
— А що це таке?
— Щось на кшталт пансіону — Ґретхен намагалася пояснити мені, що це будинок, а не притулок — для жінок, яких б’ють чоловіки. А я тепер така жінка вже офіційно. — Цього разу її смішок пролунав як ледь стримуваний схлип. — Якщо я зважуся переїхати туди, я зможу взяти з собою Наталі, а це основна перевага.
— І де це місце?
— За містом. Десь на околицях Ньюпорта.
— Так, здається, я знаю де.
Звичайно, він знав; розповідаючи про Центр допомоги жінкам, Гамільтон Дейвенпорт згадував про це місце. «Вони займаються питаннями сімейного права… Випадками побиття дружин і дітей… До того ж вони надають притулок жінкам, що зазнали жорстокого поводження». За одну мить Центр допомоги жінкам увійшов у його життя. Ральф бачив у цьому погану прикмету.
— Ця Ґретхен Тіллбері міцний горішок, — продовжувала Елен. — Уже стоячи в дверях, вона сказала, що в моїй любові до Еда немає нічого дивного. За її словами, це цілком нормально, тому що любов — це не водопровідний кран, який можна відкрити або закрити за власним бажанням, — але я повинна пам’ятати одне: моя любов не в змозі зупинити Еда, як не зупинить його навіть любов до Наталі, і ніяка любов не знімає з мене відповідальності за дитину. Після того як вона пішла, я лежала й думала. Гадаю, мені більше подобалося б лежати й злитися. Це було б набагато легше.
— Так, — погодився Ральф. — Розумію. Елен, чому б тобі не прийняти пігулку — і хай воно йде все так, як іде?
— Я так і зроблю, але спершу мені хотілося б подякувати тобі.
— Ти ж знаєш, це зовсім не обов’язково.
— Навряд чи я що-небудь знаю напевно, — сказала Елен, і Ральф з радістю відзначив легкий спалах емоцій у її голосі. Це означало, що й ця неодмінна частина натури Елен Діпно, як і раніше, з нею. — Я дотепер зла на тебе, Ральфе, але я рада, що ти не піддався моєму проханню не телефонувати в поліцію. Знаєш, саме цього я й боялася. Жахливо боялася.
— Елен, я… — Голос його пролунав глухо, ледь хрипло. Він відкашлявся й знову спробував: — Я просто не хотів побачити тебе коли-небудь знову побитою. Побачивши, як ти вся в крові бредеш по вулиці, я страшенно злякався…
— Не треба про це. Будь ласка. Я знову розплачуся. У мене більше не залишилося сил для сліз.
— Добре. — Ральфові хотілося запитати багато про що, пов’язане з Едом, але для розпитів зараз навряд чи був доречний час. — Можу я відвідати тебе завтра?
Секунду повагавшись, Елен відповіла:
— Не думаю. Принаймні, не так швидко. Мені потрібно самій подумати, багато чого зрозуміти й вирішити, а це буде вкрай важко. Але я обов’язково зателефоную, Ральфе. Гаразд?
— Добре. Усе нормально. А що буде з будинком?
— Чоловік Кенді закриє його. Я передала йому ключі. Гретхен Тіллбері сказала, що Ед не повинен з’являтися в будинку навіть за позовною книжкою або зміною білизни. Якщо буде потреба, він дасть свої ключі поліцейському, і той принесе все, що потрібно. Гадаю, Ед відправиться у Фреш-Гарбор. Там для працівників лабораторії є маленькі котеджі, Вони досить привабливі… — Короткий спалах вогню зник з мови Елен. Тепер у її голосі залишилася тільки пригніченість, надлам. Вона здавалася дуже, дуже втомленою.
— Елен, я такий радий твоєму дзвінку. Не хочу тебе обманювати, він приніс мені полегшення. А тепер спробуй заснути.
— А як ти, Ральфе? — несподівано запитала Елен. — А ти спиш у ці дні?
Поцілила в болюче місце. Ральф ледь устояв перед спокусою висповідатися.
— Трохи… Не стільки, скільки хотілося б. Менше, ніж мені необхідно.
— Що ж, будь уважний до себе. Сьогодні ти був справді хоробрим, зовсім як лицар з легенд про короля Артура, але я думаю, що навіть відважний сер Ланселот час від часу зазнавав поразок.
Ральфа зачепили й здивували її слова. Перед його уявним поглядом промайнула напрочуд виразна картина: сер Ральф Робертс у бойовій збруї на сніжно-білому скакуні й за ним на поні Білл Мак-Ґоверн, його вірний васал, у шкіряному камзолі й своїй незмінній франтівській панамі.
— Спасибі, люба, — сказав він. — Гадаю, це найбільш приємна похвала, висловлена на мою адресу з часів президентства Ліндона Джонсона. Доброї тобі ночі, люба.
— І тобі теж.
Елен поклала слухавку. Ральф, зі слухавкою в руці, задумливо дивився на телефон. Можливо, у нього все-таки буде добра ніч. Після всього, що сталося сьогодні, він таки заслуговує
