Чотири після півночі - Стівен Кінг
Батя рвучко рушив, ледь не заглухнувши, а тоді ледве не врізався в одну із сивуватих старих смерек, що росли поряд із виїздом з довгої під’їзної доріжки до будику Чаффі, і всю дорогу йому ввижалося, що він чує регіт Еморі Чаффі, голосний недоумкувато-бадьорий оглушливий сміх: Ха! Ха! Ха! Ха!
Серце в грудях калатало, а в голові наче хтось гатив кувалдою. Жили в скронях невпинно пульсували.
Він потроху заспокоювався. За п’ять миль малий чоловічок у його голові перестав гепати кувалдою. Десять миль (наразі він був майже на півдорозі до Касл-Рока) — і вже його серцебиття відповідало нормі. Батя сказав собі: «Ти на нього не дивитимешся. НЕ БУДЕШ. Хай ця клята штука згниє собі там. Нема тобі чого на неї дивитися, ти більше не робитимеш знімків. Час уже списати цю штуку як непотріб, що завдає лише збитків. Час уже зробити з камерою те, що хлопець мав зробити з нею спочатку».
Батя дістався відпочинкової зони Касл-В’ю, майданчика, з якого, здавалося, можна було розгледіти весь західний Мейн та половину Нью-Гемпширу. Він завернув туди й вимкнув двигун, відчинив бардачок і дістав звідти знімок, що механічно зробив його (його так само могла зробити людина, прокинувшись посеред ночі). Фото, звісно, проявилося; хімікати на тому оманливо пласкому квадратику ожили й зробили свою справу. Темно чи світло — для полароїда було байдуже.
Собакоістота вже припала до землі. Курок зведено. Зуби вже не вміщалися в її пащі — як її губи стуляться з таким зубиськами? Як ті щелепи зможуть жувати? Істота виглядала тепер радше як химерний вид дикого вепра, аніж пес. Батя ніколи не бачив чогось подібного до неї. Від погляду на неї він відчував головний біль. Меррілл почувався так, наче втрачає глузд.
«Чом би не позбутися камери просто тут? — раптом спало йому на думку. — Ти міг би. Лишень вийди, підійти до поручня онде, та й пожбур її. І нема. До побачення».
Та це був би імпульсивний вчинок, а Батя Меррілл душею й тілом належав до племені Розсудливих. Він не хотів робити нічого зопалу, про що потім міг би пошкодувати.
Якщо цього не зробиш, то потім точно пошкодуєш.
Та ні. Ні. Ні. Людині не перебороти власної натури. То було б неприродно. Йому треба подумати. Щоб остаточно зважитися.
Натомість Батя жбурнув знімок у вікно і швидко поїхав далі. Якусь хвилину чи дві здавалося, що він виблює, та все обійшлося. Він почувався вже трохи ліпше. Безпечно діставшись крамниці, Меррілл відчинив сейф, дістав звідти «Сан», ще раз перебрав свої ключі й відшукав потрібний для шухляди, де він тримав «особливі» предмети. Батя почав було класти камеру досередини… і спинився, насупивши брови. Образ пенька зринув у його думках із такою ясністю — кожна деталь була чітко викарбувана, — наче то був знімок.
Він подумав: «Не зважай на всю ту дурню, буцімто людині не здолати власної натури. Лайно це все, і тобі це відомо. Людині не властиво їсти багнюку, та зможеш хоч цілу миску зжерти, якщо тобі хтось до скроні приставить пістолета і накаже це зробити. Ти знаєш, котра година, друзяко, — час зробити те, що раніше мав зробити ще той хлопець. Зрештою, ти ж не ризикуєш власними внесками».
Але тоді інша частина його розуму обурено запротестувала: «А от і маю! Я маю внесок, бодай тебе чорти взяли! Хлоп’я розтрощило ідеально новенький «Полароїд»! Він, може, про те й не знав, але це не змінює факту, що я прогорів на сто тридцять дев’ять баксів!»
— Ай, гівно на паличці! — збуджено пробурмотів він. — Справа не в тому! Справа не в йобських грошах!
Ні, це не через йобські гроші. Принаймні він міг собі зізнатися, що справа не в грошах. Батя міг це зробити. Він і справді міг багато чого зробити, включно із власним маєтком у Портлендському районі Бремголл та новеньким «мерседес-бенцом». Меррілл ніколи не придбав би тих речей — він рахував кожну копійчину і вважав свою ледь не патологічну скнарість справжньою ощадливістю янкі, — та це зовсім не означало, що він узагалі не міг би їх придбати.
Справа не в грошах, а в чомусь набагато важливішому за гроші. Важливо було не дати себе обібрати. Батя заробляв на хліб, не даючи себе обчистити, і в ті рідкісні миті, коли комусь це вдавалося, він почувався як чоловік, у черепі якого рояться червоні мурахи.
Узяти, наприклад, хоча б той випадок із фріцівським програвачем. Коли Батя довідався, що антиквар із Бостона — його звали Донаг’ю — отримав за нього на п’ятдесят баксів більше, ніж насправді вартував грамофон «Віктор-Графф» 1915 року випуску (який, як виявилося пізніше, був значно поширенішою моделлю 1919 року), то, прогорівши на три сотні доларів, геть позбувся сну, продумуючи різні шляхи помсти (кожен відчайдушніший та безглуздіший за інший), клянучи свою дурноголовість, якщо вже такий хлопака з міста, як Донаг’ю, може його обібрати. А часом Батя уявляв, як той пришелепок розказуватиме своїм друзякам за покером, як то було просто, чорт, та вони всі там купка селюків. Донаг’ю, мабуть, вважав, що коли спробувати продати «Бруклінський міст» такому сільському телепню, як Меррілл із Касл-Рока, то цей дурень хіба що запитає: «Скільки з мене?» Тоді він та його друзяки ледь не попадають зі своїх стільців навколо покерного столу (чого йому завжди в цьому хворобливому сні ввижався саме покерний стіл, Батя не знав, але так уже було), смалячи дешевенькі сигари, регочучи, як зграя тролів.
Справа з «Полароїдом» в’їдалася в нього, наче кислота, та він усе одно ще не міг зважитися розпрощатися з цією річчю.
Поки ще ні.
«Ти божевільний! — гримнув на нього голос. — Ти божевільний, щоб далі її тримати в себе!»
— Хай мені грець, якщо я це так проковтну, — пробурмотів Батя до того голосу й до порожньої затемненої крамниці, яка м’яко цокала, наче бомба у валізі. — Хай мене тоді грець вхопить!
Та
