Чотири після півночі - Стівен Кінг
Те, що Кевін собі науявляв, зараз почало втілюватися в життя. Пес уже обернувся, тож тепер почав незворушно й упевнено підступати до камери й того, хто її тримав… ах, та цього разу саме він тримав її, чи ж не так? Він, Реджинальд «Батя» Меррілл, підняв її та клацнув стару чорну жінку в миттєвому пориві, наче відлупцьований хлопчисько, котрий вистрілив у пляшку з-під содової зі свого пневматичного пістолетика, бо ж у батька не може поцілити, хоча в ту принизливу, дупоболісну мить після лупцювання він би залюбки це зробив.
Пес наближався. Кевін знав, що так воно й буде, та й Батя міг би про це дізнатись, якби добре помізкував. Відтепер йому буде важко зосередитися на чомусь, коли він думатиме про камеру, ті думки заповнюватимуть його час дедалі більше вві сні і наяву.
«Він іде, — думав Батя, відчуваючи крижаний жах, який пронизує людину, коли вона стоїть у темряві, коли Щось незбагненне й жахливе наближається зі своїми гострими, як леза, кігтями та зубами. — Господи Боже, він наближається, пес наближається».
Та він не просто наближався — він змінювався.
Неможливо було сказати, як саме. Батині очі боліли, прикипівши до того, що мали бачити, і того, що бачили насправді. Здавалося, ніби хтось замінив об’єктив на камері з нормального на риб’яче око[309], тож лоб пса з грудками сплутаної шерсті неначе одночасно випинався й западав, а вбивчі очі палали червоним блиском, наче іскри від спалаху «Полароїда», якими часом світяться очі в людей.
Тіло пса немов витягнулося, проте не тоншало; навпаки, воно видавалося товстішим, точніше — м’язистішим.
І його зуби були більші. Довші. Гостріші.
Батя раптом упіймав себе на тому, що думає про сенбернара Джо Кемберса, Куджо — того, котрий прикінчив самого Джо і того старого пияка Гарі Перв’є та Великого Джорджа Баннермана. Той пес сказився. Загнав жінку та малого хлопчака в їхнє авто, неподалік від домівки Кемберса, а через два чи три дні малий помер. Тож тепер Батя гадав, чи це було саме те, що вони, замкнені в задушливій печі власного авто, бачили в ті нестерпно довгі дні й ночі; це або щось подібне: каламутні червоні очі, довгі гострі зуби…
Нетерпляче завищав звуковий сигнал.
Батя скрикнув — його серце закалатало, наче двигун автівки «Формули-1».
Фургон обігнув седан, який досі однією половиною стояв на під’їзній доріжці, а другою — на вузькій вулиці. Водій фургона висунув руку з відчиненого вікна, показавши середній палець.
— За члена мене вкуси, лярвин сину! — крикнув йому Батя.
Він від’їхав назад до кінця, та авто так трусило, що він ударився в бордюр на дальньому боці вулиці. Батя розлючено викрутив кермо (мимохіть зачепивши кнопку звукового сигналу), а тоді поїхав геть. Та вже через три квартали йому довелося з’їхати на узбіччя й просто посидіти за кермом десять хвилин, чекаючи, поки припиняться дрижаки і він зможе кермувати далі.
От тобі й Гноїсті Сестри.
Наступні п’ять днів Батя перебирав решту імен у своєму мисленнєвому списку. Затребувана ним ціна, яка спершу становила двадцять тисяч доларів (у випадку з Мак-Карті) і впала до десяти (для Гноїстих Сестер), впевнено падала й далі, поки збігав відведений йому час. Зрештою, залишився тільки Еморі Чаффі, на якому він міг заробити хіба що двадцять п’ять сотень.
Чаффі був дивовижним парадоксом: за весь час спілкування Баті з Капелюшниками Еморі Чаффі був єдиним, хто вірив у «той світ». Це вражало. Його віра в потойбіччя здавалася чимось неймовірним, а те, що він віддавав чималі гроші за предмети, пов’язані із загробним життям, Батю взагалі приголомшувало. Але так було, і Батя поставив би Чаффі значно вище у своєму переліку, якби не той дошкульний факт, що Еморі був найбіднішим із-поміж тих, кого Батя вважав своїми «багатенькими» Капелюшниками. Якось він давав собі раду, та його справи були кепськими. Те, що колись було великим сімейним статком, поволі розсотувалося. Отож Баті треба було сподіватися на черговий значний спад затребуваної ціни щодо Кевінового «Полароїда».
«Утім, — подумав він, піднімаючись на своєму авто занехаяною під’їзною доріжкою до того, що ще в двадцятих роках було одним із найпрестижніших літніх будиночків біля Себаґо-лейк, а тепер майже перетворилося на одну з найзанедбаніших цілорічних садиб (спадковий маєток Чаффі в Портлендському Бремголлі було продано через податки ще п’ятнадцять років тому), якщо вже хто й купить цю срану штуковину, то це, гадаю, буде Еморі».
Єдиною річчю, яка справді його засмучувала — щораз більше й більше, поки він безрезультатно перебирав власний список, — була демонстрація товару. Він міг змальовувати на словах, що камера робить хоч до посиніння, та навіть такий унікум, як Еморі Чаффі, не стане викладати чималі гроші за цю річ, опираючись лише на її словесний опис.
Іноді Батя думав, що його рішення примусити Кевіна робити всі ті знімки, щоб потім створити відеозапис, було дурницею. Та коли вже розбиратися, де заритий собака, то він і не був певен, що це мало якесь значення. Час минав по той бік, у тому світі (бо, як і Кевін, Батя саме так уже про нього думав: справжній світ), і минав він відчутно повільніше, ніж у цьому… та чи не пришвидшувався він разом із наближенням пса? Батя був у цьому певен. Рух пса попід парканом спершу був ледь помітним; тепер лише сліпець не побачив би, що пес підбирався чимраз ближче, щоразу як спускали затвор. Різницю у відстані можна було помітити, навіть клацнувши два знімки один за одним. Так, наче час по той бік намагався… намагався синхронізуватися з часом по цей бік.
Якби то було все, то й це було б кепсько. Та це було не все.
То був не пес, чорти б його забрали.
Батя не знав, що воно було таке, та він розумів настільки ж чітко, що то не пес, як і те, що його мати похована на цвинтарі «Отчий Край».
Він гадав, що то був пес, що винюхував собі шлях попід парканом, який тепер був за добрих десять футів позаду нього; він і виглядав як пес, хоч і надзвичайно лютий, коли лишень повернув голову настільки, щоб можна було розгледіти його морду.
Але тепер для Баті він не скидався на жодну істоту, що бодай колись пересувалася Божою землею чи навіть товклася в Люциферовому пеклі. Ба більше, його бентежило інше: ті кілька
