Чотири після півночі - Стівен Кінг
— Але ж… — Чаффі виглядав збентеженим, наче не знав, як краще про це сказати, тому що те, про що він думав, видавалося йому таким очевидним. У ту мить він виглядав, як вихователь дошкільнят, що намагається навчити дитину зав’язувати взуття. — Але ж вона нічого не робить, хіба ні?
— Нічого не робить? — ледь не скрикнув Батя. Він не йняв віри, що втратив самовладання. Що з ним робилося? Чи, точніше, що та бісова камера робила з ним? — Нічого не робить? Ви що, сліпий? Вона робить знімки іншого світу! Вона робить знімки, що передають рух! А та… та істота… те чудовисько…
О ні! О лишенько! Він таки зробив це. Він зайшов надто далеко. Він зрозумів це з того, як Чаффі подивився на нього.
— Але ж це лише пес, хіба ні? — сказав тихо Чаффі. Таким голосом можна було спробувати заспокоїти навіженого, поки медсестри мчали в кабінет по шприци та сильнодійні ліки.
— Атож, — повільно та втомлено мовив Батя. — Лише пес, та й по всьому. Але ви самі сказали, що то страшенно гидезна псяра.
— Правильно, правильно, сказав, — відповів Чаффі.
Батя подумав, що коли Еморі й далі посміхатиметься, то він побачить, як верхні три чверті голови цього ідіота спадуть йому до колін.
— Та… певен, ви розумієте, містере Меррілл… якою проблемою це може бути для поштивого колекціонера.
— Ні, гадаю, що не розумію, — відказав Батя. Та, погортавши подумки цілий список Капелюшників, який спершу здавався таким багатонадійним, він, зрештою, починав розуміти. Йому й справді відкрилася ціла низка проблем, які становив «Полароїд Сан» для колекціонера. Що ж до Еморі Чаффі… Бог його зна, що там Еморі собі думав.
— Безумовно, існують такі речі, як примарні знімки, — сказав Чаффі таким педантичним голосом, від якого Баті захотілося задушити його. — Та це не примарні фото. Це…
— Та вже ж, трясця, вони не звичайні!
— Цілком згоден, — відповів Чаффі, злегка насупившись. — Та що ж то за знімки такі?! Так і не розбереш, правда? Начебто маємо цілком нормальну камеру, що робить знімки пса, який ніби збирається стрибнути. А коли він стрибне, то зникне з кадру. Тоді камера почне, можливо, робити нормальні знімки, тобто знімки того, на що спрямована, або взагалі більше не зніматиме. Єдине її завдання — фотографувати (хтось навіть скаже — документувати) того пса — буде виконане; або ж вона й далі робитиме знімки білого паркану та занедбаного газону позаду нього. — Він спинився й додав: — Я припускаю, що хтось, може, й потрапить у кадр у якусь мить після сорока — або чотирьохсот — знімків, та якщо фотограф не змінить ракурс, чого він наче не робив у жодному фото, то перехожого буде видно лише до пояса. — І, наслідуючи Кевінового батька — навіть не знаючи, хто він такий, — Чаффі додав: — Ви вже вибачте, містере Меррілл, та ви показали мені щось таке, чого, думав, і не побачу — незбагненне й майже бездоганне паранормальне явище, яке насправді є досить нудним.
Ця дивовижна та, судячи з усього, щира ремарка змусила Батю знехтувати можливими подальшими думками Чаффі та запитати його:
— То це лише пес, так ви гадаєте?
— Звісно, — відповів Чаффі трохи здивовано. — Бездвірний нечистокровець, який виглядає винятково роздратованим. — Він зітхнув. — Ну і, певна річ, ніхто цього серйозно не сприйме. Це я до того, що ніхто з людей не сприйме цього поважно, не знаючи вас особисто, містере Меррілл. З людей, не обізнаних із вашою чесністю та надійністю в цих питаннях. Воно виглядає як фокус, розумієте? І то не дуже вдалий. Щось на кшталт дитячої магічної вісімки.
Іще два тижні тому Батя завзято заперечував би таку ідею. Та це було до того, як він не просто пішов, а був вигнаний із будинку того паскуди Мак-Карті.
— Що ж, якщо то ваше останнє слово… — сказав Батя, підводячись та беручи камеру за ремінь.
— Мені дуже шкода, що вам довелося стільки проїхати намарно, — вибачився Чаффі… а тоді на його обличчі знову з’явився той жахливий вишкір, пружні вуста та величезні зубиська, що виблискували слиною. — Я саме збирався зробити собі сандвіч зі «Спамом»[311], коли ви приїхали. Може, приєднаєтеся, містере Меррілл? У мене, правду кажучи, вони виходять непогано. Додаю дрібку хріну та бермудської цибулі — то мій секрет, — а тоді я…
— Я пас, — відрізав Батя. Як і у вітальні Гноїстих Сестер, усе, чого йому зараз хотілося, то це забратися звідси якомога швидше й подалі від цього усміхненого ідіота. У Баті була виразна алергія на місця, де він грав і програвав. Останнім часом їх було забагато. — Я вже поп’їв. Я це, власне, до того, що мені вже час збиратися.
Чаффі посміхнувся.
— Праця робітників на винограднику важка, та дає щедрі плоди[312], — мовив він.
«От тільки не останнім часом, — думав Батя. — Останнім часом вона жодного йобаного плоду не дала».
— Таке вже життя, — відповів Батя і, зрештою, таки покинув будинок Чаффі, усередині якого відчувалися сирість і мишачий, цвілий запах — від зітлілих штор чи диванних чохлів… а може, то був запах від залежаних грошей. Йому здавалося, що жовтневе повітря, змішане з легким ароматом озера та сильнішим запахом глиці, ніколи ще не було таким духмяним.
Батя сів в автівку й завів її. Еморі Чаффі, на відміну від Гноїстої Сестри, котра довела його до дверей, поспіхом зачинивши їх, як тільки він вийшов (наче боялася, що сонце може спалити її й перетворити на попіл, як вампіра), стояв на ґанку, шкірячись своєю дурнуватою посмішкою і махаючи йому вслід, наче відправляючи Батю в бісів океанський круїз.
І, як і раніше, не думаючи, він клацнув Чаффі та будинок, що саме-починав-трухлявіти, який був усім, що залишилося від сімейного майна Чаффі. Батя не пам’ятав, як узяв камеру із сидіння, куди з відразою пожбурив її перед тим, як зачинити дверцята, не усвідомлював навіть, що камера була в його руках і чи затвор був спущений до того, як почув квиління механізму, що виштовхував знімок назовні, немов язик, укритий м’якою сірою рідиною — молоком магнезії[313]. Той звук, здавалося, лунав тепер і в його нервових закінченнях, примушуючи їх кричати.
Боковим зором він бачив, що Чаффі регоче, наче то найкращий жарт у
