Чотири після півночі - Стівен Кінг

— Я саме це збиралася сказати, — мовила Єлевсиппа.

— Нащо ви принесли цю жахливу річ? — запитали Мелевсиппа та Єлевсиппа в гармонійній двоєдності, порушеній лише нікотиновим скрипінням їхніх голосів.

Батя настільки сильно захотів відказати їм: «Бо ж я не знав, які ви дві пересрані старі манди», що на якусь мить йому здалося, що він таки сказав це. Він затнувся, очікуючи, що обурені крики близнючок заповнять тьмяну святість вітальні. Крики, що залунають, як вереск іржавих стрічкових пилок, що врізаються в сосновий стовбур, і продовжуватимуть наростати, допоки скло в рамі кожного фальшивого фото в кімнаті не лусне від агонії вібрації.

Враження, що Батя вимовив таку жахливу думку вголос, протривало лише частку секунди, та коли він пізніше пригадував цю історію безсонними ночами, поки годинники внизу сонливо шурхотіли (а «Полароїд» Кевіна Делевана скрутився від безсоння в зачиненій шухляді робочого столу), то здавалося, що все тяглося довше. У ті безсонні години він інколи шкодував, що не сказав їм того, гадаючи, чи не втратив іще глузду.

Натомість Батя зреагував зі швидкістю та підступністю інстинкту самозбереження. Вихлюпнувши свою злість на Гноїстих Сестер, він би отримав величезне задоволення, та, на жаль, воно було б нетривале. Якби він помазав медом слова — а саме цього вони й очікували, оскільки по самі вуха в тому медові купалися (хоча це ні чорта їхній шкірі не дало), — то, можливо, зміг би продати їм за три-чотири тисячі доларів іще й копійчані «примарні фотознімки», коли б, звісно, сестри на той час не померли від раку легень, який мав би забрати одну з них, а то й обох принаймні дюжину років тому.

Та, зрештою, у мисленнєвій картотеці Баті були ще й інші Капелюшники, хоча й не так багато, як він собі думав у той день, коли вирушив зустрітися із Седріком Мак-Карті. Побіжна перевірка встановила, що двоє вже померли, а один наразі вчився плести кошики в розкішному притулку в Північній Кароліні, де догоджали неймовірно заможним людям, які позбулися власного глузду.

— Насправді, — мовив він, — я взяв із собою камеру, щоб ви, пані, могли на неї поглянути. Власне, це я до того, — він квапливо продовжував далі, спостерігаючи за виразом тривоги на їхніх обличчях, — що мені відомо про ваш досвід на цій ниві.

Тривога змінилася задоволенням; сестри обмінялися втішеними поглядами, і Баті раптом захотілося облити декілька їхніх пачок «Кемел» розпалювачем для барбекю і, черкнувши сірником, встромити охоплені вогнем віхті у їхні тугі старечі дупи. Тоді вони закуряться, як забиті димарі.

— Я гадав, що ви порадите мені, як краще вчинити із камерою, — сказав він.

— Негайно знищіть її, — відказала Єлевсиппа.

— Я б скористалася динамітом, — додала Мелевсиппа.

— Спершу кислота, тоді динаміт, — мовила Єлевсиппа.

— Правильно, — завершила Мелевсиппа. — Вона небезпечна. Не треба навіть дивитися на того гаспида-пса, щоб це розуміти. — Та вона все ж глянула; вони обидві подивилися — і однаковісінькі вирази відрази й жаху перекривили їхні обличчя.

— Можна відчути, як від неї віє злоом, — промовила Єлевсиппа таким страшним голосом, наче школярка, що грає відьму в «Макбеті». Можна було б засміятись, проте зовсім не було смішно. — Знищіть її, містере Меррілл. Поки не сталося чогось жахливого. Поки — ймовірно, завважте, я лише кажу, що це, ймовірно — вона не знищить вас.

— Ну, ну, — відказав Батя, роздратований тривогою, яку мимохіть відчув, — не передаваймо куті меду. Я, власне, до того, що це ж лише камера.

Єлевсиппа Дір тихо мовила:

— Планшетка, якою Колеті Сімайно вибило око кілька років тому, теж була лише шматком ДВП.

— Принаймні поки ті дурні, дурні, дурні люди не наклали на неї свої дурні пальці й не розбудили, — додала Мелевсиппа ще тихіше.

Здавалося, казати вже було нічого. Батя взяв камеру, обачно зачепивши її за ременя й не чіпаючи самої камери, переконуючи себе, що то лише заради цих двох старих піхов, і звівся на ноги.

— Що ж, ви експерти, — сказав він.

Дві старенькі подивилися одна на одну й наприндилися.

Так, це відступ. Відступ був відповіддю… принаймні наразі. Та із ним ще не покінчено. Колись і в його віконце засяє сонце, він був готовий битися об заклад.

— Не хочу більше забирати у вас часу і вже точно не хочу вас обтяжувати.

— О, ну що ви! — відповіла Єлевсиппа, також підвівшись.

— У нас так мало гостей цими днями! — додала Мелевсиппа, також уставши.

— Запхайте її до авто, містере Меррілл, — мовила Єлевсиппа, — а тоді…

— …повертайтеся й вип’ємо чаю.

— Почаюємо!

І хоча найбільше у світі Баті хотілося забратися звідти (і сказати їм на це: «Спасибі, але ні, дякую. Я хочу з’їбти вже звідси»), він увічливо відмовився:

— То було б радістю для мене, — сказав він, — та, на жаль, поспішаю на іншу зустріч. Шкода, що буваю в місті рідше, ніж хотілося б.

Коли вже намірився брехати про щось, то вже можеш і не соромитися, часто казав Баті його батько, і цю пораду він запам’ятав. Батя діловито подивився на годинник.

— Я вже й так загаявся. Боюся, що ви, дівчата, затримали мене, та, гадаю, я не перший, кого це спіткало з вами.

Вони захихотіли й обидві зашарілися, зажевріли, немов дуже старі-престарі троянди.

— Ну що ви, містере Меррілл! — защебетала Єлевсиппа.

— Запропонуйте наступного разу, — сказав він, усміхнувшись так, що ледь обличчя не луснуло. — Наступного разу запропонуйте, ради гаспида! Ви тільки скажіть, і побачите — одразу ж погоджуся, не встигнете й оком змигнути.

Батя вийшов, а коли одна з них поспішно зачинила за ним двері (певно, гадаючи, що сонце повипалює всі їхні фальшиві фото, сердито подумав Батя), розвернувся й клацнув «Полароїдом» стару чорну жінку, яка й досі згрібала листя.

Зробив він це імпульсивно, наче як жорстока людина, що може крутонути кермом, маючи намір збити скунса чи єнота на сільській дорозі.

Верхня губа чорної жінки сіпнулася у вищирі, і Батя, приголомшений, побачив, що вона скрутила йому вслід «козу».

Він сів в авто і швидко від’їхав назад під’їзною доріжкою.

Задньою частиною автівка вже наполовину виїхала на вулицю, і Батя саме обернувся, щоб подивитися на дорогу, коли його погляд наштовхнувся на щойно зроблений полароїд. Він іще до кінця не проявився; у нього був безбарвний, молочно-білий вигляд, властивий знімкові-полароїду, що й досі проявлявся.

Та зображення вже проступило досить чітко, і Батя