Чотири після півночі - Стівен Кінг
Тепер то щоразу був Полароїдсвіль — ніколи Оутлі, чи Гільдасвіль. Як і знімок, кожен сон сягав трохи далі. Спочатку був чоловік із візком, який ніколи не був порожнім, а повним усякого мотлоху… переважно годинників, та всі вони були з «Емпоріум Ґалоріум», і всі мали той жаский вигляд несправжніх речей, а радше їхніх фотознімків, які хтось повирізав із журналу, а тоді якось незбагненно напхав у магазинний візок, котрому, так само двовимірному, як і решта предметів, бракувало об’єму, щоб їх умістити. Та все ж таки там вони й були, а старий, немов охороняючи, згорбився над ними, наказуючи Кевінові забиратися геть, називаючи його «йовським жодієм»… та тільки тепер він сказав Кевінові, що коли він не забереться, то: «Я нацькую Батину псину на тебе! Ото побациш!»
Потім була огрядна жінка, яка насправді не могла бути гладкою, оскільки була ідеально пласкою. Вона з’являлася, пхаючи поперед себе возика, наповненого камерами «Полароїд Сан». Жінка теж говорила до нього, коли він минав її. «Стережися, хлопче, — казала вона гучним та невиразним голосом зовсім глухої людини, — Батин пес зірвався з припони, то люта звірюка. До того як заскочив сюди, він пошматував трьох чи чотирьох людей на фермі Трентонів у Камбервілі. Його важко сфотографувати, та й того ніхто не зробить, якщо тільки не має камери».
Вона нахилялася, щоб узяти одну камеру, інколи навіть її простягала, а він тягнувся по камеру, не знаючи, чого жінка вирішила, що саме він мав робити знімок того пса … чи, може, він просто намагався бути чемним?
У будь-якому разі це було не важливо. Вони обоє рухалися з вайлуватістю підводних плавців, як то часто буває із сонними примарами, тож щоразу уникали доторку. Коли Кевін міркував про цю частину свого сну, йому часто спадала на думку відома картина про Бога й Адама, яку Мікеланджело намалював на стелі Сікстинської капели: вони обоє з простягнутою рукою, обоє випростали свої долоні, їхні вказівні пальці майже — не зовсім, та майже — торкаються.
Тоді примара на мить зникала, тому що не мала об’єму, а коли виринала знову, то була вже далеко. «Ну то й повернися тоді до неї», — думав Кевін кожного разу в цій частині сну, та не міг. Його ноги нестямно й рішуче вели вперед, до облущеного білого паркану, Баті і пса… от тільки пес більше не був псом, а якимсь жаским покручем, що пашів і димів, мов дракон, мав зуби й криве, порубцьоване рило дикої свині. Батя та Сонячний пес тоді поверталися до нього, і Батя тримав камеру — його камеру, Кевін знав про це, тому що з одного боку вона була надщерблена, — притулену до правого ока. Його ліве око було примружене. Неоправлені окуляри виблискували в імлистому світлі сонця в нього на голові. Батя та Сонячний пес перебували в трьох вимірах. Вони були єдиними такими істотами в цьому занедбаному, страхітливому маревному місті.
— Он де він! — вигукнув Батя пронизливим, лячним голосом. — Він злодюжка! Фас на нього! Повидирай його блядські тельбухи!
Як тільки він прогорлав це, холодна блискавка розітнула повітря, коли Батя натиснув кнопку затвора. Блимнув спалах, а тоді Кевін кинувся бігти. У цю ж мить сон обірвався, саме тоді він бачив його вдруге. Тепер, кожного наступного разу, все було трохи інакше. Кевін знову рухався з тою млявістю виконавця підводного балету. Він відчував, що якби міг побачити себе ззовні, то й виглядав би як танцівник, його руки оберталися, наче лопаті рухомого гвинта, сорочка рухалася в такт із тілом, туго напнувшись на грудях та животі. Водночас Кевін відчув, як низ сорочки на спині висмикнувся з-за штанів із гучним скреготом, наче наждак. Тоді він біг назад тим самим шляхом, яким прийшов, ноги одна за одною зринали в повітря, по тому маревно пливучи («Певна річ, маревно, дурню, а як іще?» — думав він щоразу в цю мить) донизу, ступаючи на пощерблене й невиразне покриття доріжки, підошви снікерів сплющувалися від ваги його тіла, здіймаючи маленькі хмарки пилюки, які рухалися так повільно, що він навіть міг роздивитися окремі часточки, які оберталися, наче атоми.
Кевін біг повільно, а Сонячний пес, безіменне безпритульне потворисько Ґрендель[314], яке виринуло нізвідки, поволі його наздоганяв… та не аж так поволі.
На третю ніч сновидіння розчинилося в нормальному сні, коли Кевін саме почав повертати голову в тому глевкому уповільненому русі, щоб побачити, наскільки випередив пса. Сновиддя оминуло його наступної ночі. Натомість чергової ночі воно повернулося — двічі. У першому сновидінні він повернув голову лише до половини, щоб бачити, як вулиця зліва розчинялася позаду нього, коли Кевін пробігав повз; у другому (він прокинувся, коли задзвенів будильник, зіщулившись у позі зародка на краю ліжка) Кевін повернув голову достатньо, щоб побачити пса, коли той саме ступав передніми лапами на його власний слід, і він бачив, як ті лапи проривають пазурами маленькі пухкі кратери в бетоні… ззаду кожного суглоба ноги стирчав довгий кістяний шпичак, що виглядав, наче шпора. Каламутне червонясте око істоти було прикутим до Кевіна. Тьмяний вогонь скрапував із його ніздрів. «Господи, Ісусе Христе, у нього й ШМАРКЛІ палають», — подумав Кевін, а коли прокинувся, то з жахом усвідомив, що пошепки промовляє знову й знову дуже швидко: «…Шмарклі палають, шмарклі палають, шмарклі палають».
Щоночі пес його наздоганяв, поки Кевін мчав доріжкою. Навіть коли він не обертався, щоб поглянути, то чув, як Сонячний пес дихає йому в спину. Кевін відчував, як тепло проникає у його пах, і знав, що достатньо наляканий, аби обмочитися, хоча те відчуття й було невиразне і притуплене, як і його рухи в цьому світі. Він чув, як лапи Сонячного пса вдаряють об бетон, відчував його сухий тріск, а також гаряче сапання потвори.
І в ту ніч, коли Батя, прокинувшись, дізнався, що він не лише блукав уві сні, а ще й зробив принаймні один знімок, Кевін уперше відчув подих Сонячного пса: теплий потік повітря на своїй сідниці, наче подув пекучого вітру, що тягнеться за вагоном метро крізь станцію, де той не
