Чотири після півночі - Стівен Кінг
Доти, певна річ, доки хтось із них був готовий здати свої дорогоцінні квиточки заради камери Кевіна Делевана й почекати наступного шатла.
Батя називав цих ентузіастів Капелюшниками не через їхню зацікавленість потойбічним життям; він називав їх так тому, що переважна більшість із них — інколи він мав спокусу сказати, що й усі, — здавалося, були заможними самітниками, які тільки й чекали, поки їх обдеруть як липку. Якщо ви витерпите п’ятнадцять хвилин, киваючи й погоджуючись, поки вони переконуватимуть вас у тому, що здатні відрізнити фальшивого медіума від спеца, лише ввійшовши до кімнати, не кажучи вже про сам сеанс, або якщо стільки ж часу із подивом на обличчі слухатимете нерозбірливі шуми магнітофонного запису, що, може, є словами, а може, й ні, то зможете збути їм чотиридоларове прес-пап’є за сотню, сказавши, що одного разу чоловік побачив у ньому відображення покійної матері. Посміхнетеся їм — і вони випишуть вам чек на дві сотні доларів. Скажете обнадійливе слівце — і вони випишуть вам чек на дві тисячі доларів. А як зробите і те, й те, то вони передадуть чекову книжку вам і попросять вписати туди потрібну суму.
Це завше було настільки ж просто, як у дитини цукерку відібрати.
Дотепер.
Батя не тримав у себе в кабінеті папки із заголовком «КАПЕЛЮШНИКИ», як не було там і папок «НУМІЗМАТИ» чи «ФІЛАТЕЛІСТИ». У нього й картотеки не було. Найближчим її відповідником був пошарпаний старенький телефонний записник, який він носив у задній кишені (котрий, як і його гаманець, роками опирався вигинові миршавої сідниці, до якої прилягав). Усі необхідні відомості Батя зберігав там, де це повинні робити всі представники його професії: у голові. Було вісім дозрілих Капелюшників, із якими він роками вів справи, люди, які не просто забавлялися окультизмом, а занурилися в нього з головою. Найбагатшим був пенсіонер-промисловець на ім’я Мак-Карті, котрий жив на власному острові за дванадцять миль від узбережжя. Цей чолов’яга нехтував човном, тому винайняв собі особистого пілота і літав туди й назад із материка, коли йому заманеться.
Батя звернувся до нього 28 вересня, наступного ж дня, як отримав від Кевіна камеру (він не вважав — не міг вважати, — що це крадіжка; хлопчина, зрештою, мав намір потовкти її на лайно). Він під’їхав до приватної злітної смуги, трохи північніше від Бузбей-Гарбор, у своєму старенькому, проте бездоганно доглянутому авто, тоді зціпив зуби й примружив очі, щосили вчепившись руками за сталевий сейф із «Полароїдом Сан-660», коли «Бічкрафт»[302] Капелюшника відскочив із ґрунтової злітної смуги, мов дикий кінь, і злетів у повітря, і, коли Батя вже ладен був заприсягтися, що вони зірвуться зі стрімчака й розіб’ються об скелі внизу, полетів у осінні емпіреї. До цього він уже двічі був у подібній мандрівці і щоразу божився, що більше ніколи не залізе в цю кляту летючу труну.
Дорогою струшувало й підкидало, а менш ніж за п’ятсот футів унизу простягався пожадливий Атлантичний океан. Пілот же бадьоро теревенив протягом усього шляху. Батя кивав і відказував «атож», коли це здавалося слушним, хоча його й турбувала більше власна неминуча загибель, а не балаканина пілота. Тоді попереду виринув острів із жахливою, самогубно-короткою посадковою смугою та будиночком із червоного дерева й плитняку. Пілот скерував літак додолу, від цього старий бідолашний кислотно-зморщений шлунок Баті опустився до самого низу. Вони з гуркотом сіли, а тоді вже якимсь дивом проїхали до зупинки, живі й неушкоджені, а Батя міг і далі собі вірити, що Бог — то лише чергова вигадка Капелюшників… принаймні до тієї миті, коли доведеться залізти в той чортів літак на зворотному шляху.
— Гарна днина для польотів, еге ж, містере Меррілл? — запитав пілот, спускаючи перед ним східці.
— Найліпша, — гмикнув Батя, закрокувавши доріжкою до будинку, де святкова індичка вже нетерпляче чекала на нього.
Батя пообіцяв «найчудакуватішу штукенцію, яка будь-коли траплялася», тож Седрік Мак-Карті аж зі штанів вистрибував. Він, думав Батя, побіжно зиркне, аби очі відвести, а тоді розрахується зеленню. На материк Батя повернувся через сорок п’ять хвилин, заледве реагуючи на струшування й підкидання, навіть тряску, від якої живіт у вузол скручувало, коли «Біч» час від часу потрапляв у повітряні ями. Він був стриманим, розсудливим чоловіком.
Батя спрямував «Полароїд» на Капелюшника і зробив його знімок. Доки вони чекали, поки знімок проявиться, Капелюшник зробив фото Баті… і коли спрацював спалах, то чи почув він щось? Чи почув низьке, потворне гарчання чорного пса, чи, може, то лише витвір уяви? Уява, найпевніше. Батя за своє життя провернув декілька дивовижних оборудок, а для цього треба мати уяву.
Та все ж таки…
Седрік Мак-Карті, головно пенсіонер-промисловець, а за сумісництвом екстраординарний Капелюшник, дивився з дитячим захватом, як проявляються знімки, і коли зображення, врешті, проступило, він виглядав вдоволено і навіть трохи іронічно, тож Батя добре знав, спираючись на свій багаторічний досвід, що жодні вмовляння, лестощі, ба навіть завуальовані натяки на те, що він має іншого клієнта, який слинить за цією камерою, не матимуть на Седріка впливу. Велика помаранчева вивіска «НЕ ЦІКАВО» зринула в голові Седріка Мак-Карті.
Але чого?
Трясця, чого?
На знімку, що його зробив Батя, у тому відблиску, поміченому ще Кевіном на зморшкуватій морді пса, тепер виразно можна було розгледіти зуб — хіба що саме слово зуб, як не крути, не дуже тут пасувало. То було ікло. А на тому знімкові, що зробив Мак-Карті, помітні були й наступні зуби.
«Йобана псина має пащу, як ведмежий капкан», — подумав Батя. Мимохіть у голові зринула думка про його руку у псовій пащі. У його уяві пес не кусав, не жер йому руку, а перемелював її, наче зубчики деревоподрібнювача перемелювали кору, листя й невеличкі галузки. «Скільки б це зайняло?» — подумав він, глянувши на ті каламутні очі, що визирали на нього із зарослої морди, і зрозумів, що недовго. Або припустімо, пес ухопив би його за промежину? Припустімо…
Та Мак-Карті щось запитав і очікував на відповідь. Батя глянув на чоловіка, і рештки надії, що йому таки вдасться переконати його купити камеру, випарувалися. Екстраординарного Капелюшника, котрий би залюбки перебув із вами день,
