Чотири після півночі - Стівен Кінг
Частиною тієї всячини були, певна річ, тринадцять краваток-боло, що їх тітка Гільда надсилала йому щороку на дні народження.
Він дістав їх одну за одною, перерахував, вийшло дванадцять замість тринадцяти, перерив шухляду ще раз, знову перерахував. Усе одно дванадцять.
— Немає?
Кевін, сидячи навпочіпки, скрикнув і схопився на ноги.
— Вибач, — сказав містер Делеван. — Вийшло по-дурному.
— Усе гаразд, — відповів Кевін. На мить він задумався, як швидко серце людини може битися до того, коли вона спалить свого двигуна. — Я просто… на голках. Дурня.
— От і ні. — Батько зосереджено поглянув на нього. — Коли я проглянув той запис, то настільки перелякався, що думав, мабуть, доведеться пхати пальці в рота, щоб заштовхати шлунок назад.
Кевін вдячно глянув на батька.
— Її там немає, правда? — спитав містер Делеван. — Тієї, що з дятлом чи що воно таке має там бути?
— Ні. Немає.
— Ти в тій шухляді камеру тримав?
Кевін повільно похитав головою.
— Батя — містер Меррілл — звелів давати камері час від часу відпочити. Це була частина складеного ним розкладу. — Щось у його голові заворушилося, потому зникло. — Тож я запхав її туди.
— Лишенько, — тихо мовив містер Делеван.
— Ага.
Вони дивилися одне на одного в темряві, тоді раптом Кевін усміхнувся. Неначе промінчик сонця прорізався крізь хмари.
— Що?
— Я пригадував, як воно було, — сказав Кевін. — Я замахнувся кувалдою так сильно…
Містер Делеван також посміхнувся.
— Я гадав, що ти розіб’єш собі бісову…
— …і від удару пролунав такий ХРУСТЬ!..
— …розліталися в усі боки…
— БУМ! — завершив Кевін. — Нема!
Вони обоє зареготали, і хлопчині на якусь мить навіть здалося, що він майже — майже — радий, що все це трапилося з ним. Почуття полегкості було настільки ж невимовне й водночас довершене, як і те, що людина відчуває, коли чи то за щасливим збігом обставин, чи то завдяки провидінню вона змогла почесати саме те місце на спині, яке дуже свербить.
Саме такими були відчуття в Кевіна, пов’язані з камерою та його батьком, який тепер про все знав.
— Її вже нема, — мовив Кевін. — Правда ж?
— Не стало як Хіросіми, коли Енола Ґей скинув на неї атомну бомбу, — сказав містер Делеван, додавши: — Розчавлена на гівно.
Кевін витріщився на батька, а тоді вибухнув потоком дзвінкого — ледь не крикливого — сміху. Батько долучився до нього. Невдовзі потому вони замовили собі піцу з начинкою. А коли Мері та Меґ Делеван повернулися додому двадцять на восьму, вони ще сміялися.
— Ну, ви маєте такий вигляд, наче якусь каверзу втнули, — трохи спантеличилася місіс Делеван. Щось у їхніх веселощах уразило її жіночу сутність. Зовні вони були схожі на чоловіків, що ледь не потрапили в автомобільну аварію. — Не хочете розповісти дамам?
— Просто два парубки гарно провели час, — сказав містер Делеван.
— Разюче гарно, — підкреслив Кевін, а батько докинув «власне, ми це до того», вони перезирнулися і знову почали хихотіти.
Меґ, щиро збентежена, глянула на матір:
— Мамо, чого вони так поводяться?
Місіс Делеван відповіла:
— Тому що мають пеніси, люба. Іди й почепи своє пальто.
Батя Меррілл провів Делеванів, pere et fils[296], до виходу, а тоді зачинив за ними двері. Він повимикав усе світло, окрім лампи над робочим столом, відшукав ключі і відчинив власну шухляду, повну всякої всячини. Витягнув звідти камеру «Полароїд Сан-660» Кевіна Делевана, пощерблену зовні, але всередині неушкоджену, і пильно на неї подивився. Вона перелякала обох, батька і сина. Це для Баті було зрозуміло; його вона теж налякала і лякала й досі. Та покласти таку річ на пеньок і розтрощити її?
То дурість.
Була змога заробити на цій штукенції копійчину.
Така можливість завжди була.
Батя замкнув її в шухляді. Він переспить із цією думкою ніч, а на ранок знатиме, що робити далі. Правду кажучи, він уже мав до біса гарну ідейку.
Батя піднявся, вимкнув лампу і крізь морок кімнати попрямував до сходів нагору. Він рухався впевненою ходою, породженою роками практики.
На півдорозі Батя спинився.
Він відчув спонуку, надзвичайно сильну спонуку повернутися й знову поглянути на камеру. Нащо, заради Бога? У нього ж навіть плівки для цієї безбожної штукенції не було… не кажучи вже про те, щоб знімати нею. Якщо комусь закортить нею знімати, спостерігаючи за рухами пса, то радо просимо покупця це робити. Caveet emperor[297], як він завше казав. Хай той клятий покупець caveet чи не caveet, уже як собі захоче. Що ж до нього, то він радше вступить до клітки з левами навіть без батога та стільця.
Та все ж таки…
— Облиш це, — грубо кинув він у темряві, і звук власного голосу налякав його, змусивши таки піднятися не озираючись.
Розділ 7
Рано-вранці наступного дня Кевінові Делевану наснився настільки жахливий кошмар, що він пригадував його лише уривками, наче відокремлені рядки пісеньки, почутої колись по радіо з несправним динаміком.
Кевін крокував обшарпаними вулицями промислового містечка. Очевидно, він був волоцюгою, бо мав на спині торбу. Місто називалося Оутлі, і Кевін підозрював, що то було або у Вермонті, або на півночі Нью-Йорку. «Не знаєте часом, хто наймає працівників тут в Оутлі?» — запитав він старого, що пхав поперед собою візок уздовж пощербленого тротуару. У візку не було жодних харчів; він був переповнений усіляким непотребом, і Кевін зрозумів, що той чоловік пияк.
«Забирайся! — закричав п’яниця. — Геть! Жодій! Йовський жодій! Йовський ЖОДІЙ!»
Кевін побіг, чкурнувши через вулицю, більше наляканий безумною реакцією цього чоловіка, ніж думкою, що хтось може повірити в те, що він, Кевін, був злодієм. Випивака гукав йому вслід: «Це не Оутлі! Це Гільдасвіль! Забирайся з міста, йовський жодій!»
Саме тієї миті він усвідомив, що це не Оутлі чи Гільдасвіль, чи жодне інше містечко з нормальною назвою. Як може абсолютно ненормальне місто мати нормальну назву?
Усе — вулиці, будівлі, авто, знаки, нечисленні пішоходи — було двовимірним. Предмети мали висоту, ширину… та їм бракувало товщини. Він проминув жінку, котра виглядала, як учителька балету, у якої навчалася Меґ. На ній були слакси
