Чотири після півночі - Стівен Кінг
«Це Полароїдсвіль, — подумав він із полегкістю, яка напрочуд дивно змішувалася із жахом. — А це означає, що все навколо лише сон».
Тоді він угледів білий паркан, і пса, і фотографа, що стояв у канаві. На його лобі стирчали неоправлені окуляри. Це був Батя Меррілл.
«Що ж, синку, ти його знайшов, — мовив двовимірний Батя Кевінові, не відводячи ока від затвора. — Ось і пес, ондечки. Той, що пошматував те хлоп’я у Скенектаді. Власне, це ТВІЙ пес».
А тоді Кевін прокинувся у своєму ліжку, злякавшись, що кричав уві сні, проте більше був стурбований не сном, а потребою переконатися, чи він увесь, тривимірний, перебував там.
Ні він тут. Одначе щось було не так.
«Дурнуватий сон, — подумав Кевін. — Викинь його з голови, чого опиратися? Усе скінчено. Знімки спалено, усі п’ятдесят вісім. А камеру розтр…»
Тривожна думка, ніби щось негаразд, скресла, мов крига, й знову піддрочувала його.
«Це ще не кінець, — подумав він. — Це н…»
Та до того, як Кевін устиг сформулювати думку, його поборов глибокий, позбавлений сновидінь сон. Наступного ранку він ледве міг пригадати цей кошмар.
Розділ 8
Два тижні після придбання Кевінового «Полароїда Сан» були найбільш дражливими й принизливими в житті Баті Меррілла. У Касл-Року не бракувало людей, які б сказали: те, що сталося, не могло не статися з такою людиною, як Батя. Навряд чи в місті було багато тих, хто знав про це… і то була чи не єдина втіха для Баті. Утім, це слабка втіха. Дуже слабка, ґречно вам дякую.
Та й хто міг би подумати, що Капелюшники зможуть так його підвести?
Він був за крок до того, щоб подумати, чи часом не почав потроху здавати.
Хай Господь милує.
Розділ 9
Ще у вересні він не мав жодних сумнівів, чи вдасться йому збути «Полароїд»; його лише цікавило, як скоро і за скільки. Делевани надуживали слівцем надприродне, і Батя не став їх виправляти, хоча й знав: те, що відбувалося із «Сан», дослідники-парапсихологи скласифікували б радше як паранормальне, аніж надприродне явище. Він міг би їм це сказати, та якби сказав, вони б почали допитуватися, звідки власникові містечкової крамниці вживаних товарів (і лихвареві за сумісництвом) про це відомо. А факти були такі: Батя багато знав, тому що багато знати — це прибуткова справа, а прибутковою вона була через людей, яких він подумки називав «мої Капелюшники».
Капелюшники були людьми, які робили аудіозаписи порожніх кімнат на дороге обладнання, та не заради жартів чи витівок на п’яну голову, а тому, що або щиро вірили в прихований світ і намагалися довести його існування, або ж палко жадали налагодити контакти з друзями чи/та родичами, які «відійшли» в засвіти («відійшли»: саме так вони це завжди називали; Капелюшники ніколи не мали родичів, котрі могли зробити таку простецьку штуку, як померти).
Капелюшники не лише володіли й користалися дошками Віджа, а й постійно спілкувалися зі своїми «духовними наставниками» з «того світу» (не «небеса», «пекло» чи «місце упокоєння мертвих», а саме «той світ»), які допомагали налагодити зв’язок із друзями, родичами, королевами, мертвими зірками рок-н-ролу, навіть заклятими ворогами. Батя знався з Капелюшником у Вермонті, котрий кожні два тижні гомонів із Гітлером. Той повідав йому, що все то гидкий наклеп, а насправді він домагався миру із січня 1943 року, а той бісів син Черчилль йому відмовив. А ще Гітлер сказав йому, що Пол Ньюман[299] був прибульцем із космосу, народженим у печері на Місяці.
Капелюшники ходили на сеанси настільки ж регулярно, як наркомани ходять до своїх дилерів по дозу. Вони купували кришталеві кулі та амулети, що мали б зробити їхню долю кращою; організовували власні спілки й досліджували всі чутки про будинки з привидами, шукаючи їхні типові ознаки: телеплазму, стукіт по столах, столи й ліжка, що ширяли в повітрі, холодні плями, ну й, звісно, самих примар.
Вони фіксували все, справжнє чи уявне, із захватом відданих своїй справі птахівників.
Більшість із них досить добре проводила час. Дехто — ні. Був серед них, наприклад, чолов’яга з Вулфборо. Він повісився у сумнозвісному Будинку Текумсе, де поважний фермер у 1880-х та 1890-х причащав своїх ближніх удень, а вночі сам причащався, вечеряючи ними в підвалі. Стіл стояв посеред смердючої долівки, у якій були захоронені кістки й зогнилі трупи принаймні дванадцяти, а то й тридцяти п’яти молодих чоловіків, безхатьків. Чолов’яга з Вулфборо залишив коротеньку записку у своєму записникові побіч дошки Віджа: «Не можу покинути будинок. Усі двері зачинені. Я чую, як він їсть. Пробував бавовну. Не допомагає».
«І бідолашний схиблений гівнюк, напевно, щиро в це вірив», — розмірковував Батя, почувши цю історію.
Ну а ще був чолов’яга в Данвічі, штат Массачусетс, якому Меррілл одного разу продав за дев’яносто доларів так звану «спіритичну трубу». Чоловік узяв її із собою на Данвіцький цвинтар і, певно, таки почув щось надзвичайно неприємне, бо й досі, уже майже шість років, репетує в оббитій повстю камері в Аркгемі[300], цілком утративши глузд. Коли він зайшов на кладовище, його волосся було чорним; коли ж його крики розбудили кількох сусідів, що мешкали неподалік від кладовища, а ті викликали поліцію, яка вивела бідолаху звідти, то його волосся, як і скривавлене обличчя, побіліло.
А ще була жінка в Портленді, яка втратила око під час катастрофічної сесії з дошкою Віджа, коли все пішло шкереберть… чоловік у Кінгстоні, Род-Айленд, котрий позбувся трьох пальців на правій руці, коли задні двері автівки, у якій двоє підлітків скоїли самогубство, раптом зачинилися… старенька пані, що опинилась у Меморіальному госпіталі Массачусетсу фактично без одного вуха, коли її стара кицька Клодетт буцімто знавісніла під час сеансу…
Дечому з цього Батя йняв віру, дечому — ні, та здебільшого утримувався від якихось оцінок — не тому, що йому не вистачало переконливих доказів для
