Чотири після півночі - Стівен Кінг

Батя трохи зачекав, а коли йому стало зрозуміло, що їх слід розворушити, промовив:

— Ну, не змушуйте мене тупцятися! Що воно на біса таке?

Кевін не хотів казати йому цього раніше і почувався так само й зараз. На це не було жодної причини, проте

Та облиш ти бути таким туполобим! Він поміг тобі, коли ти потребував цього, це його справа, як він заробляє собі на хліб. Розкажи йому, поспалюйте ті знімки і забирайтеся звідси, допоки всі ті годинники не почали вибивати п’яту.

Так. Якби він був поряд, коли все те сталося, то гадав би, що то вже останній штрих; він би блекоти наївся, і нехай би вони відторохкотіли його на візку до «Джуніпер Гілл»[291], поки він горлатиме про справжніх псів у Полароїдному світі й камери, що раз по раз роблять ті самі, та не зовсім, знімки.

— Камера «Полароїд» була одним подарунком на день народження, — почув він знову, мов збоку, свій сухий голос. — Та штука довкола його шиї була іншим.

Батя повільно зсунув окуляри собі на лоба і скоса подивився на Кевіна.

— Щось я не встигаю за тобою, синку.

— У мене є тітка, — пояснив Кевін. — Узагалі-то вона мені двоюрідна бабуся, та нам її так не можна називати, бо вона ще не вважає себе старою. Тітка Гільда. Хай там як, а тітчин чоловік залишив їй у спадок чимало коштів — мама каже, що вона вартує більше як мільйон доларів, — та насправді вона скнара.

Кевін замовк, давши можливість батькові заперечити, та містер Делеван лише криво посміхнувся й кивнув. Батя Меррілл, який був добре про це поінформований (у Касл-Року й на його околицях було не так уже й багато речей, про які Батя бодай трохи не знав), лише сумирно чекав, поки хлопчик перейде до справи.

— Вона приїздить і святкує з нами Різдво кожного третього року, і це чи не єдиний випадок, коли ми йдемо до церкви, тому що вона ходить до церкви. У нас повно броколі, коли приїздить тітка Гільда. З нас ніхто її не любить, а сестру від неї заледве не нудить, та тітка Гільда її дуже полюбляє, тож маємо її повно. На літо нам давали прочитати одну книгу, «Великі сподівання»[292], і от у ній була одна пані, дуже подібна до тітки Гільди. Вона втішалася, вихваляючись своїми статками перед родичами. Її звали міс Гевішем, і коли міс Гевішем казала підстрибувати, то всі питали, як високо. Ми теж підстрибуємо, та й, гадаю, решта родичів так само.

— Ой, та поряд із дядьком Ренді твоя мати ще легкодух, — несподівано озвався містер Делеван. Кевінові здалося, що батько хотів промовити це цинічно-жартівливим тоном, та натомість це прозвучало з глибоко-ядучою гіркотою. — Коли тітка Гільда каже підстрибувати в домі Ренді, то вони там усі ледь не акробатичне шоу під стелею їй улаштовують.

— Хай там що, — продовжив Кевін, — вона надсилає ту саму річ мені на день народження щороку. Тобто щоразу різні, та насправді всі вони однакові.

— І що ж вона тобі надсилає, хлопче?

— Краватку-боло, — відповів Кевін. — На кшталт тих, що їх носять ті давнішні кантрі-гурти. На затискачі щороку щось інше, та це завжди краватка-боло.

Батя схопив лупу і схилився над знімком.

— Бляха-муха! — вигукнув він, випростовуючись. — Краватка-боло! То он воно що! Як же я цього раніше не розгледів?

— Певно, тому що собаки зазвичай їх не носять, — промовив Кевін здерев’янілим голосом. Вони провели тут лише сорок п’ять хвилин, але йому здавалося, що він став старшим на п’ятнадцять років.

«Важливо пам’ятати, — знову й знову повторював йому розум, — що камери не стало. Самі лише уламки. Не зважай на всю королівську кінноту і всю королівську рать; навіть тим хлопцям, що виробляють «Полароїди» на заводі в Скенектаді, цю крихітку докупи не зібрать»[293].

Хвала Богові. На цьому крапка. Що ж до Кевіна, то добре було б, якби йому більше не довелося стикатися з надприродним аж до вісімдесяти.

— Крім того, вона дуже мала, — сказав містер Делеван. — Я був поряд, коли Кевін дістав її з коробки, та й ми всі знали, який то буде подарунок. Загадкою було хіба те, що ж цього року опиниться на затискачі. Ми навіть жартували з цього приводу.

— А що на затискачі? — запитав Батя, знову вдивляючись у знімок… Кевін був готовий свідчити в будь-якому суді на землі, що вдивлятися у полароїд було просто нісенітницею.

— Пташка, — відповів Кевін. — Майже певен, що то дятел. І саме це довкола шиї у пса на знімку. Краватка-боло з дятлом на затискачі.

— Ісусе! — мовив Батя. Він був одним із найкращих у світі акторів, та цього разу зімітувати здивування йому не вдалося.

Містер Делеван зненацька згріб усі полароїди докупи.

— Запхаймо ці кляті знімки до печі, — сказав він.

Коли Кевін та його батько повернулися додому, було вже десять хвилин по п’ятій, починало мрячити. Дворічної «тойоти» місіс Делеван на під’їзній доріжці не було, але вона вже встигла приїхати й відїхати. На кухонному столі лежала записка, притиснута сільницею та перечницею. Коли Кевін розгорнув її, зсередини випала десятидоларова купюра.

Любий Кевіне,

під час бриджу Джейн Дойон запитала, чи ми з Меґ часом не проти повечеряти з нею у «Бонанца»[294], оскільки її чоловік поїхав до Пітсбурґа у справах і вона нудиться вдома на самоті. Я сказала, що ми були б тільки раді. Особливо Меґ. Ти ж знаєш, як вона хоче бути «однією з дівчат»! Сподіваюся, ти не проти поїсти «в гордій самоті». Чом би тобі не замовити собі піцу й трохи содової, а батько замовить собі сам, коли прийде додому. Він не любить розігріту піцу, і ти знаєш, що він захоче собі пива.

Люблю тебе,

мама

Вони поглянули одне на одного, ніби промовляючи: «Що ж, принаймні про це турбуватися не треба». Очевидно, ані вона, ані Меґ не помітили, що авто містера Делевана й досі було в гаражі.

— Хочеш, щоб я… — почав Кевін, та потреби закінчувати не було, оскільки батько перервав його на півслові:

— Так. Перевір. Негайно.

Кевін піднявся сходинками, ступаючи через одну, і ввійшов до кімнати. Там у нього були комод і стіл. Нижня шухляда стола була забита тим, що Кевін називав просто «всячина»: речі, які він не міг викинути, проте й користі від них не було жодної. Тут лежав дідів кишеньковий