Чотири після півночі - Стівен Кінг

Воно подріботіло до нахиленого боку поваленого стелажа й забилося в тінь біля його дальнього краю. Запах лавандового мішечка раптом став набагато сильнішим.

З тіні долинув жорстокий сміх.

Жіночий сміх.

— Запізно, Семе, — сказала вона. — Уже запізно. Справу зроблено.

«Арделія повернулася», — подумав Сем, а з вулиці почувся приголомшливий, громовий гуркіт. Коли на будівлю впало дерево, вона здригнулася, і світло згасло.

9

Цілковита темрява протрималася лише мить, що видалася набагато довшою. Арделія знову засміялася, і цього разу до її сміху додалося якесь дивне пугукання, ніби її сміх проходив крізь мегафон.

Тоді на одній стіні спалахнула єдина лампа аварійного освітлення, що кидала сніп блідого світла на цю частину стелажів, утворюючи скрізь плетиво чорних тіней. Сем чув, як гучно гула батарея цієї лампи. Він пішов туди, де Наомі стояла на колінах над Дейвом, і двічі ледь не впав, коли його ноги ковзали на купках книжок, що посипалися з перекинутого стелажа.

Наомі подивилася на нього. Її шокованим блідим обличчям стікали сльози.

— Семе, здається, він помирає.

Сем опустився на коліна поруч із Дейвом. Очі старого були заплющені, і він утягував повітря різкими, переривчастими вдихами. Тонкі цівки крові стікали з обох його ніздрів і одного вуха. На лобі, трохи вище від правої брови, була глибока, увім’ята рана. Від її вигляду Семові стиснуло шлунок. Одна з Дейвових вилиць була, вочевидь, зламана, і на цьому боці обличчя яскравими тонами крові й синців вималювався відбиток ручки вогнегасника. Вона скидалася на татуювання.

— Семе, його треба відвезти до лікарні!

— Гадаєш, вона зараз випустить нас? — спитав він, і, ніби у відповідь, з-поза освітленого аварійною лампою кола в них полетіла велетенська книга — том на літеру Т «Оксфордського англійського словника».

Сем сіпнув Наомі назад, і вони обоє простяглися на запорошеній підлозі проходу. Сім фунтів табаско, технології, туману й трепана просвистіли в повітрі там, де мить тому була голова Наомі, а тоді вдарилися об стіну й плюхнулися на підлогу незграбною масою.

З тіні долинув пронизливий сміх. Сем піднявся на коліна саме вчасно, щоб побачити, як згорблена постать рвонула проходом за поваленим стелажем. «Воно й досі змінюється, — подумав Сем. — Один Бог знає, на що воно перетворюється». Воно різко повернуло вліво і зникло.

— Дістань її, Семе, — хрипко попросила Наомі. І вхопила його за одну руку. — Будь ласка, дістань її.

— Я спробую, — сказав він. Він переступив через випростані ноги Дейва й увійшов до густішої тіні за перекинутим стелажем.

10

Його дуже бентежив запах — аромат лавандового мішечка, змішаний із духом запилюжених книжок, що пролежали тут стільки років. Від цього запаху, а ще від виття вітру надворі, схожого на гудок товарняка, Сем почувався Мандрівником Герберта Веллса… а сама бібліотека, що була навколо нього, здавалася його машиною часу.

Він повільно йшов проходом, стискаючи в лівій руці кулю червоної лакриці. Книжки довкола, здавалося, образилися на нього. Вони здіймалися на висоту, вдвічі більшу за його зріст. Він чув, як стукають і риплять на старому лінолеумі його черевики.

— Де ти? — гукнув він. — Арделіє, якщо хочеш мене, то прийди й візьми! Осьде я!

Відповіді не було. Але ж вона мусила незабаром показатися, чи не так? Якщо Дейв не помилявся, якщо справді надійшла пора її зміни, то часу в неї небагато.

«Північ, — подумав він. — Бібліотечний полісмен дав мені часу до півночі, тож, може, у неї саме стільки в запасі. Але ж північ настане за три з половиною години».

Дейв навряд чи зможе чекати так довго.

А тоді в нього з’явилася ще одна, менш приємна, думка: а що як, поки він бродить тут у темних проходах, Арделія обійшла його збоку і повернулася до Наомі й Дейва?

Сем дійшов до кінця проходу, прислухався, нічого не почув і ступив до наступного. У ньому було порожньо. Він почув згори тихий звук і подивився туди саме вчасно, щоб помітити, як півдюжини важких книжок зсовуються до краю полиці над його головою. Скрикнувши, Сем стрибнув назад, і книжки впали, вдаривши його по ногах. Він почув шалений сміх Арделії з того боку стелажа.

Сем уявив собі, як вона повисла там на полицях, мов надутий від отрути павук, і його тіло почало діяти раніше, ніж мозок устиг все обміркувати. Він обернувся на п’ятах, мов підпилий солдат, що намагається виконати команду «кругом!», і вперся спиною об стелаж. Коли стелаж похитнувся під його вагою, сміх перетворився на здивований і зляканий крик. Він почув, як щось важко ляпнуло, коли химерна істота зістрибнула зі свого сідала. За мить стелаж перекинувся.

Сем не передбачив того, що сталося далі: стелаж, який він штовхнув, перехилився через прохід, водоспадом вивергаючи із себе книжки, і вдарився об наступний. Другий упав на третій, третій — на четвертий, а тоді вони всі попадали, як пластинки доміно, — усі полиці в цьому велетенському, затіненому сховищі, грюкаючи, брязкаючи й розкидаючи книжки, починаючи від творів Мерієта[253] і аж до повного зібрання казок братів Ґрімм. Він чув, як Арделія знову закричала, а тоді Сем кинувся вгору тим стелажем, який перекинув. Він ліз по ньому, як по драбині, розкидаючи ногами книжки, щоб було на що спертися, і підтягуючи себе вгору однією рукою.

Сем спустився донизу з іншого краю стелажа й побачив білу, пекельно покручену істоту, що вибиралася з-під безладної кучугури атласів і путівників. Вона мала біляве волосся і блакитні очі, але на цьому вся подібність до людської істоти закінчувалася. Ілюзія зникла. Істота була голою гладкою потворою, з руками й ногами, що, здавалося, закінчувалися вузлуватими кігтистими лапами. З шиї звисав мішечок плоті, схожий на здутий зоб. Тонкі білі нитки несамовито ворушилися по всьому її тілу. У ній було щось страхітливо жукасте, і Сем раптом безгучно закричав — мовчазним, атавістичним криком, що ніби розлітався всім тілом по кістках. «Ось воно. Боже поможи, ось воно». Він відчув огиду, але раптом його страх зник; тепер, коли він справді міг роздивитися цю істоту, усе було не так погано.

А тоді вона знову почала змінюватися, і Семове відчуття полегшення згасло. У неї було обличчя не звичайної людини: під вибалушеними блакитними очима почала видовжуватися якась подоба рогу, витягуючись із обличчя з кімнати жахів обрубком слонячого хобота. Очі розпливлися в боки, ставши спочатку китайськими, а тоді комашиними. Сем відчував, як хобот