Чотири після півночі - Стівен Кінг
Тоді він пригадав, коли побачив Сару крізь вікно тут, у «Домі Ангола». Вона сиділа на задвірку разом із групою людей і робила те, що допомагає їм утриматися від пияцтва. Тож Сем пройшов кухнею, як зробив і в той день, і привітався з іще кількома людьми. В одній із маленьких групок стояли Берт Айверсон і Елмер Бескін, вони пили пунш із морозивом і слухали літню жінку, котрої Сем не знав.
Він вийшов із кухні на задворовий ґанок. Надворі знову посіріло і здійнявся поривчастий вітер. Задвірок стояв порожнім, але Сем наче помітив, як за кущами, що позначали його межу, промайнула пляма пастельного кольору.
Він зійшов сходами й перетнув задвірок, зауваживши, що його серце знову почало калатати. Його рука ще раз ковзнула до кишені й цього разу витягла два целофанових пакунки. То була лакриця «Булз-Ай». Сем розірвав обгортку й почав розминати лакрицю в кульку, набагато меншу за ту, яку качав у «датсані» в понеділок увечері. Від солодкого, цукристого запаху нудило не менше, ніж завжди. Сем почув, як здалеку наближається потяг, що нагадало йому про той сон, у якому Наомі обернулася на Арделію.
Запізно, Семе. Уже запізно. Справу зроблено.
Вона чекає. Пам’ятай… вона чекає.
У снах іноді так багато правди.
Як вона пережила ці роки? Усі роки, що минули з тих часів? Вони так і не подумали про це. Як вона переходила від однієї людини до іншої? Про це вони себе теж не спитали. Можливо, істота, що здавалася жінкою на ім’я Арделія Лорц, під маскою ілюзій і чарів була схожою на тих личинок, що замотуються в кокони на розгілках дерев, укриваються під захисним павутинням, а тоді вибираються з них і летять до місця своєї смерті. Личинка в коконі лежить собі мовчки, чекає… змінюється…
Вона чекає.
Сем ішов далі, продовжуючи розминати маленьку смердючу кульку того, що бібліотечний полісмен — його бібліотечний полісмен — украв і перетворив на кошмарну субстанцію. Тепер, за допомогою Наомі й Дейва, та речовина знову змінилася і стала засобом порятунку.
Бібліотечний полісмен притиснув до себе Наомі. Він приставив рота ззаду до її шиї, ніби хотів поцілувати. А натомість кашлянув.
Мішечок, що теліпався на шиї Арделії-потвори. Обвислий. Порожній.
Будь ласка, хоч би ще не було запізно.
Сем пройшов крізь рідкий рядочок кущів. Наомі Сара Гіґґінс стояла з іншого боку, притиснувши долоні до грудей. Вона кинула на Сема короткий погляд, і його вразили блідість її щік і змучений вигляд очей. Тоді вона знову подивилася на залізничну колію. Потяг наближався. Скоро вони зможуть його побачити.
— Привіт, Семе.
— Привіт, Саро.
Сем обійняв її за талію. Вона не заперечила, але її тіло під його рукою було закляклим, негнучким, непіддатливим. «Хоч би ще не було запізно», — знову подумав він, а тоді згадав Дейва.
Вони покинули його там, у бібліотеці, підперши відчинені двері на вантажній платформі гумовим бруском. Сем зателефонував із автомата за два квартали звідти й повідомив про відчинені двері. Коли диспетчер спитав його ім’я, він повісив слухавку. Тож Дейва знайшли і, природно, встановили, що смерть настала в результаті нещасного випадку, а деякі люди в місті зробили очікуваний висновок: іще один старий п’яничка відбув до великої винарні на небесах. Вони подумали, що він ішов собі вулицею з бутлем у руці, побачив відчинені двері, забрів усередину, упав і вдарився в темряві об вогнегасник. Кінець. Посмертний звіт, у якому йшлося про відсутність у крові Дейва алкоголю, анітрохи не міг змінити цих припущень — навіть серед поліції. «Просто всі чекають, що п’яниця помре смертю п’яниці, — подумав Сем, — навіть коли це не так».
— Як почуваєшся, Саро? — спитав він.
Вона втомлено подивилася на нього.
— Не дуже добре, Семе. Геть недобре. Не можу спати… не можу їсти… голова повна найжахливіших думок… це наче геть не мої думки… і я хочу випити. Це найгірше. Я хочу пити… і пити… і пити. Зустрічі не допомагають. Уперше в житті зустрічі мені не допомагають.
Вона заплющила очі й почала плакати. Сара схлипувала безсило й розгублено.
— Це зрозуміло, — м’яко погодився він. — Як же вони можуть допомогти? Ніяк, правда? Гадаю, вона дуже хотіла б, щоб ти знову почала пити. Вона чекає… але це не означає, що вона не голодна.
Сара розплющила очі й глянула на нього.
— Що… Семе, про що ти говориш?
— Мабуть, про живучість, — сказав він. — Про впертість зла. Як воно вміє чекати. Яким буває хитрим і сильним, як збиває з пуття.
Він підняв руку й повільно розтиснув кулак.
— Ти впізнаєш це, Саро?
Вона відсахнулася від кульки червоної лакриці, що лежала на його долоні. На мить її очі широко розплющилися й повністю опритомніли. Вони блиснули ненавистю й страхом.
І той блиск був сріблястим.
— Викинь її геть! — прошепотіла вона. — Викинь цю кляту гидоту геть! — Її рука метнулася до шиї ззаду, ніби захищаючи те місце, де її рудувато-каштанове волосся спадало на плечі.
— Я говорю до тебе, — твердо мовив він. — Не до неї, а до тебе. Я кохаю тебе, Саро.
Вона знову подивилася на нього, і жахлива втома повернулася до її очей.
— Так, — сказала вона. — Може, й так. І може, тобі не варто до цього звикати.
— Я хочу, Саро, щоб ти дещо для мене зробила. Я хочу, щоб ти повернулася до мене спиною. Он там їде потяг. Я хочу, щоб ти стежила за ним і не оберталася, поки я тобі не скажу. Зможеш це зробити?
Її верхня губа задерлася вгору. Вираз ненависті й страху знов оживив її змучене обличчя.
— Ні! Дай мені спокій! Іди геть!
— Ти хочеш цього? — спитав він. — Справді? Ти сказала Дольфові, де мені тебе шукати, Саро. Ти справді хочеш, аби я пішов?
Вона знов опустила повіки. Її тремтячі губи вигнулися від муки. Коли Сара знову розплющила очі, вони були сповнені загнаного жаху й блищали від сліз.
— Ох, Семе, допоможи мені! Зі мною коїться щось лихе, а я не знаю ані що воно таке, ані що з ним робити!
— А я знаю, що робити, — сказав він їй. — Довірся мені, Саро, і довірся тому, про що ти згадала, коли ми в понеділок їхали до бібліотеки. Чесність і віра. Це дві речі, протилежні страху. Чесність і віра.
— Це важко, — прошепотіла вона. — Важко довіритися. Важко вірити.
Він суворо дивився на неї.
Раптом верхня губа Наомі піднялася
