Чотири після півночі - Стівен Кінг

Сем пішов на бібліотечного полісмена.

На обличчі полісмена з’явився вираз, що не пасував його справжньому обличчю. То було здивування. Він відступив назад. Поли тренча ляснули й ковзнули обкладинками фоліантів, що утворювали стіни вузького проходу, у якому стояв полісмен.

— Я попередзаю тебе!

— Іди до біса зі своїми попередженнями, — сказав Сем. — Він із тобою не сварився. Це зі мною в тебе незакриті рахунки. Гаразд — розрахуймося.

— Бібліотекар має рахунки зс цсим зстарим! — сказав полісмен, відступивши ще на крок. Щось дивне коїлося з його обличчям, і за мить Сем побачив, що саме. Срібний блиск в очах полісмена згасав.

— Тоді нехай вона їх і зводить, — мовив Сем. — А у мене рахунки з тобою, здоровило, і їм уже тридцять років.

Він проминув пляму розсіяного світла, що його відкидав настільний світильник.

— Ну гаразсд! — гаркнув бібліотечний коп. Він напівобернувся і жбурнув Дейва Данкана далі в прохід. Дейв полетів, як мішок із ганчірками, видавши хрип страху і здивування. Він намагався затулитися однією рукою, перш ніж налетіти на стіну, але то був лише напівсвідомий рефлекс. Він налетів на вогнегасник, що був закріплений біля сходів, і Сем почув, як глухо хруснула зламана кістка. Дейв упав, а важкий вогнегасник накрив його зверху.

— Дейве! — заверещала Наомі й кинулася до нього.

— Наомі, ні!

Але вона не зважала на це. Бібліотечний полісмен знову посміхнувся; він схопив Наомі за руку, коли вона намагалася пробігти повз нього, і притиснув до себе, опустивши голову і на мить сховавши обличчя за її каштановим волоссям десь коло потилиці. Він дивно і приглушено кашлянув їй у шию, а тоді почав цілувати — принаймні так здавалося. Його довгаста долоня врізалася в її руку. Наомі знову заверещала, а тоді наче трохи осіла в його руках.

Сем уже дістався до проходу між стелажами. Він схопив першу-ліпшу книжку, смикнув її з полиці, розмахнувся і жбурнув нею. Вона полетіла сторчма — палітурка розкрилася, сторінки зашелестіли — і вдарила бібліотечного полісмена в голову. Той люто і здивовано скрикнув, підвівши очі. Наомі вирвалася з його рук і хитнулася вбік, вдарилася об один із високих стелажів і замахала руками, щоб утримати рівновагу. Стелаж нахилився від удару, а тоді впав із лунким гуркотом. Книги, що до тієї миті могли безтурботно простояти на своїх місцях роки, дощем посипалися донизу, падаючи на підлогу зі звуком, що дивним чином нагадував оплески.

Наомі не зважала на це. Вона кинулася до Дейва і впала біля нього на коліна, раз по раз викрикуючи його ім’я. Бібліотечний полісмен розвернувся в їхній бік.

— Вона з тобою теж не сварилася, — сказав Сем.

Бібліотечний полісмен знову розвернувся до нього. Його сріблясті очі змінилися маленькими чорними окулярами, що надали його обличчю сліпого, кротячого вигляду.

— Треба було вбити тебе персого разсу, — процідив він і пішов на Сема. Його ходу супроводжувало якесь дивне човгання. Сем глянув донизу й побачив, що поділ тренча бібліотечного копа тепер волочився підлогою. Він став меншим на зріст.

— Штраф сплачено, — тихо мовив Сем. Бібліотечний полісмен зупинився. Сем підняв книжки з п’ятидоларовою купюрою під гумкою. — Штраф сплачено, а книжки повернуто. Усе скінчилося, курво… чи покидьку… чи хто ти є.

На вулиці наростало протяжне глухе завивання — вітер, пробігаючи під карнизами будівлі, вищав, як тарілка, яку шкребуть виделкою. Бібліотечний полісмен висунув язика і провів ним по губах. Той був дуже загострений і червоний. На щоках і лобі полісмена почали з’являтися плями. Шкіра вкрилася жирною плівкою поту.

А запах лавандового мішечка став набагато сильнішим.

— Неправда! — крикнув бібліотечний полісмен. — Неправда! Цсе не ті книзки, що ти брав! Я зснаю! Ті, счо ти брав, зсанізс чортзна-куди той зстарий п’яний гімнюк! Вони…

— …знищені, — закінчив Сем. Він знову пішов уперед, наближаючись до бібліотечного полісмена, і запах лаванди дужчав із кожним його кроком. Семове серце гупало в грудях. — А ще я знаю, хто все це задумав. Ось тобі абсолютно прийнятна заміна. Візьми їх. — Його голос піднявся до суворого крику. — Бери їх, чорти б тебе!

Він простягнув книжки, і бібліотечний полісмен невпевнено і злякано потягнувся по них.

— Ні, не так, — сказав Сем, піднявши книжки над простягнутими білими руками. — Отак.

Він із розмаху опустив книжки на обличчя полісмена. Ще ніколи в житті Сем не відчував такого величезного задоволення, як тоді, коли «Улюблені вірші американців» і «Порадник промовця» вдарили бібліотечного полісмена в носа й зламали його. Круглі чорні окуляри злетіли геть і впали на підлогу. Під ними ховалися чорні очниці, частково заповнені білуватою рідиною. З тієї гнойовиці здіймалися вгору тоненькі ниточки, і Сем пригадав розповідь Дейва: «А на самій шкірі неначе виростала ще одна шкіра», — сказав тоді він.

Бібліотечний полісмен заволав.

— Ти не мозес! — кричав він. — Ти не мозес зсавдати мені скоди! Ти боїсся мене! А сче, тобі зсподобалозся! ТОБІ ЗСПОДОБАЛОЗСЯ! ГИДКИЙ МАЛИЙ ХЛОПЦИЗСЬКУ, ТОБІ ЗСПОДОБАЛОЗСЯ!

— Неправда, — сказав Сем. — Я ненавидів кожну мить. А тепер забирай книжки. Забирай їх і забирайся сам. Тому що штраф сплачено.

Він гупнув книжками в груди бібліотечного полісмена. А коли його руки вхопили їх, Сем рвучко заїхав коліном прямо йому в пах.

— Це тобі за інших дітей, — сказав він. — Яких ти ґвалтував і яких вона жерла.

Істота заскиглила від болю. Книжки випали з ослаблих рук, і полісмен зігнувся навпіл. Його жирне чорне волосся впало на обличчя, сховавши порожні, затягнуті нитками очниці.

«Звісно, вони порожні, — встиг подумати Сем. — Того дня я так і не побачив очей за окулярами… тож ВОНА теж не могла їх побачити».

— Твій борг цим не сплатиш, — додав Сем, — але це вже крок у правильному напрямку, так?

Тренч бібліотечного полісмена затріпотів і збрижився, неначе під ним почалося якесь неймовірне перетворення. А коли він… воно… глянуло вгору, Сем побачив щось таке страшне й огидне, що відступив назад.

Чоловік, що наполовину зійшов із плаката Дейва, а на іншу половину витворився у Семовій пам’яті, тепер став покрученим карликом. Карлик перетворювався далі на щось інше, на якогось страхітливого гермафродита. На його обличчі й під тренчем, що сіпався й збирався складками, точилася битва статей. Одна половина волосся залишалася чорною; друга — стала попелясто-білявою. Одна очниця й досі була порожня, в другій блищало ненавистю дике блакитне око.

— Я хочу тебе, — прошипіло карликове створіння. — Я хочу тебе, і я тебе отримаю.

— Спробуй, Арделіє, — сказав Сем. — Потанц…

Він простягнув до істоти руку, але закричав і смикнув її