Чотири після півночі - Стівен Кінг

Тоді Сем глянув на підлогу і побачив те, що шукав. То була обгортка. Він підібрав її, розрівняв і в тьмяному світлі лампи над головою прочитав написане на ній: червона лакриця «Булз-Ай».

Десь позаду Наомі нетерпляче натискала на сигнальну кнопку «датсана». Сем вийшов із будки з обгорткою в руках і побіг крізь дощ до крамниці.

4

Продавець у «Піґлі-Віґлі» здавався молодим парубком, якого кріогенно заморозили в 1969-му і розморозили лише цього тижня. Його червоні й трохи затуманені очі виказували досвідченого курця травички. Він мав довге і перев’язане старозавітним шкіряним ремінцем волосся. На мізинці однієї руки красувався срібний перстень, на якому був вибитий символ миру. З-під уніформи «Піґлі-Віґлі» виднілася пожмакана сорочка з екстравагантним квітчастим візерунком. До її комірця було приколото значок із написом

МОЯ ПИКА ЛИНЯЄ ЗВІДСИ ЗА 5 ХВИЛИН, ТОЖ НЕ БАРІТЬСЯ!

Сем сумнівався, що адміністратор крамниці схвалив би такі заяви… але вечір був дощовий і адміністратора ніде не було видно. Сем був єдиним покупцем, і, поки він підходив до полиць із солодощами й набирав червоної лакриці «Булз-Ай», продавець стежив за ним задурманеним і байдужим оком. Сем забрав усе, що знайшов, — десь двадцять пакунків.

— Ти не замало взяв, чуваче? — спитав продавець, коли Сем підійшов до прилавка й поклав на нього свою здобич. — Здається, у нас у комірчині ще стоїть ящик чи й два цього добра. Я знаю, як воно, коли пробиває чимось похрумкати.

— Має вистачити. Пробийте все, будь ласка. Я трішки поспішаю.

— Ага, такий наш гадський поспішальний світ, — сказав продавець. Його пальці стукали клавішами каси із замріяною повільністю систематично зачумленого.

На прилавку, поруч із розставленими бейсбольними картками, лежала гумова стрічка. Сем підібрав її.

— Можна мені взяти це?

— Бери на здоров’я, чуваче, — вважай це подарунком від мене, Принца «Піґлі-Віґлі», тобі, Володареві Лакриці, з нагоди дощу в понеділок увечері.

Коли Сем надягнув гумове кільце на руку (воно висіло на ній вільним браслетом), на будівлю налетів такий порив вітру, що аж вікна задвигтіли. На стелі заблимало світло.

— Ого, чуваче, — сказав Принц «Піґлі-Віґлі», задерши голову. — Такого в прогнозі не передавали. «Місцями зливи», казали. — Він подивився на касу. — П’ятнадцять сорок один.

Сем простягнув йому двадцятку з легкою й гіркуватою усмішкою.

— Коли я був малим, вони коштували бозна на скільки дешевше.

— Гаспидська інфляція, чуваче, — погодився продавець. Він повільно занурювався знову в ту м’яку озонову хмаринку, у якій перебував, коли Сем заходив до крамниці. — Ти, мабуть, справді любиш це добро, друже. А от я наминаю старі хороші батончики «Марс».

— Люблю? — Сем засміявся і поклав решту до кишені. — Я його ненавиджу. Це не для мене. — Він знову засміявся. — Можна сказати, що це подарунок.

Тоді продавець раптом побачив щось у Семових очах і поспіхом відступив від нього подалі, ледь не перекинувши стенд із тютюном «Скоул Бендитс».

Сем пильно подивився в обличчя продавця й вирішив не просити торбинку. Він зібрав пакунки, порозпихав їх по кишенях пальта, яке вдягнув тисячу років тому, і вийшов із крамниці. Целофан діловито шарудів у кишенях із кожним Семовим кроком.

5

Наомі пересіла за кермо й вела машину решту шляху до бібліотеки. Коли вона виводила авто з паркувального майданчика, Сем витяг книжки з торбинки і якусь мить похмуро на них дивився. «Уся ця халепа, — думав він, — уся ця халепа через книжечку старих, як світ, віршів і посібник для жовторотих ораторів». Та, звісно, річ була не в них. Адже йшлося зовсім не про книжки.

Сем стягнув гумову стрічку з руки й натягнув її на книжки. Тоді дістав гаманця, витяг зі свого чимдалі меншого запасу готівки п’ятидоларову банкноту і теж запхнув її під гумку.

— А це для чого?

— Це штраф. Те, що я маю сплатити за ці дві книжки й іще за одну, яку винен уже дуже давно, — «Чорну стрілу» Роберта Льюїса Стівенсона. Я покладу цьому край.

Він поклав книжки між сидіннями й витяг із кишені пакунок червоної лакриці. Коли він розірвав його, цукристий запах лакриці відразу вдарив Семові в носа із силою ляпаса. Звідти він ніби перебрався просто всередину голови, а потім каменем упав у шлунок, котрий одразу міцно стиснувся в суцільний тугий кулак. Протягом однієї жахливої миті Сем думав, що його знудить просто на власні коліна. Вочевидь, деякі речі не змінювалися ніколи.

Попри те, він продовжив розкривати пакунки лакриці, складаючи м’які, воскові на дотик солодкі палички в пучок. На наступному перехресті світлофор перемкнувся на червоне, і Наомі спочатку пригальмувала, а тоді зупинилася, хоч Сем і не бачив жодних машин із будь-якого боку. Їхнє маленьке авто шмагало вітром і дощем. До бібліотеки залишалося лише чотири квартали.

— Семе, заради всього святого, що ти робиш?

Сем і сам не дуже розумів, що він, заради всього святого, робив, а тому сказав:

— Наомі, якщо Арделія живиться страхом, то ми мусимо знайти щось інше — щось протилежне страху. Тому що це, чим би воно не було, стане для неї отрутою. Отож… як думаєш, що б то могло бути?

— Ну, навряд чи це червона лакриця.

Він нетерпляче замахав рукою.

— Звідки ти знаєш? Хрести начебто мають убивати вампірів — кровопитущих гадів, — але хрест — це ж просто дві дерев’яні палиці чи металеві пластини, скріплені під потрібним кутом. Може, капустина впоралася б не гірше… якби знати, як її застосовувати.

Світлофор перемкнувся на зелене.

— Може, якби капустина мала відповідну форму… — замислено сказала Наомі, рушивши далі.

— Правильно! — Сем підняв півдюжини довгих червоних паличок. — Мені лише відомо, що це все, що я маю. Може, це безглуздо. Певно, так і є. Але мені все одно. Їй-богу, це символ усього того, що забрав у мене бібліотечний полісмен, — любові, дружби, відчуття належності до чогось. Я все життя почувався вигнанцем, Наомі, і не міг зрозуміти чому. Тепер я знаю. Це просто одна з тих речей, яких він мене позбавив. Я раніше любив лакрицю. Тепер я ледве витримую її запах. Усе гаразд; я впораюся з ним. Але мені треба дізнатися, як її застосувати.

Сем почав качати лакричні палички в долонях, поступово перетворюючи їх на липку кульку. Він думав, що запах — це найгірше, чим може його вдарити лакриця, але помилявся. Найгіршим був дотик… фарба сходила з неї на його долоні й пальці, забарвлюючи їх темно-червоним кольором. Однак він усе одно продовжував розкачувати палички лакриці, зупиняючись десь раз