Чотири після півночі - Стівен Кінг

Його вкривали ворухкі попелясті ниточки.

Щось у ньому хотіло відсахнутися назад — верещало на нього, щоб він відскочив, — але Сем вирішив стояти. І коли м’ясистий хоботок химерної істоти торкнувся його тіла, він відчув незбагненну силу з боку цієї потвори. Сема сповнило летаргічне відчуття, яке могло б стати ще приємнішим, коли б він перестав рухатися й дав змогу хоботкові робити своє. Вітер перемінився на далеке примарне виття. Воно навіть трохи заспокоювало Сема, як і звук пилосмока, коли він був геть малим.

— Семе? — погукала Наомі, але її голос був далеким і байдужим. — Семе, з тобою все гаразд?

Невже він думав, що кохає її? Яка дурниця. Доволі сміховинна, якщо добре подумати… то це створіння було набагато краще.

Ця істота… могла розповісти багато історій.

Дуже цікавих історій.

Усе гнучке тіло білої істоти тепер тяглося за хоботком; вона згодовувала йому саму себе, і хоботок видовжувався. Істота стала майже трубчастою формою, а решта тіла висіла, зайва й забута, як раніше висів на її шиї той мішечок. Уся її життєва сила перейшла тепер у цей м’ясистий ріг, цю трубку, через яку вона висмокче життєву силу і сутність Сема.

І це було приємно.

Хоботок ніжно ковзнув угору Семовими ногами, ненадовго притиснувся до його пахвини, а тоді піднявся вище, пестячи його живіт.

Сем упав на коліна, даючи йому змогу дотягтися до обличчя. Він відчув, як приємно закололо в його очах, коли якась рідина — не сльози, а щось густіше — почала сочитися з них.

Хоботок наблизився до Семових очей; він бачив у ньому рожеві пелюстки плоті, що зголодніло розгорталися й згорталися. Щоразу, як вони розкривалися, за ними проглядалася темрява, а тоді хоботок стискався й утворював отвір у пелюстках, трубку всередині трубки. Нарешті він чутливо ковзнув по його губах і щоках, до тієї липкої роси. Перекошені темно-сині очі зголодніло вдивлялися в нього.

Але ж мій штраф сплачено.

Зібравши останні рештки сили, Сем стиснув хоботок правою рукою. Той був гарячим і гидким на дотик. Тонкі ниточки, що вкривали його, впилися йому в руку.

Хоботок сіпався і намагався звільнитися. У якусь мить Сем ледь не випустив його, а тоді стиснув долоню в кулак, загнавши нігті глибоко в м’ясисту поверхню.

— Ось тобі! — вигукнув він. — Я дещо тобі приніс, курво! Я приніс його аж зі сходу Сент-Луїса!

Він розмахнувся лівою рукою і загнав липку кулю червоної лакриці прямо в отвір хоботка, запхнувши її всередину, як багато років тому хлопці запхнули глину у вихлопну трубу «понтіака» Томмі Ріда. Істота хотіла заверещати, але із забитого хоботка вирвалося лише гудіння. Тоді вона знову спробувала висмикнутися із Семових рук. Куля червоної лакриці випнулася зі зсудомленого хобота, мов кривавий пухир.

Сем зіп’явся на коліна, тримаючи рукою звивисту гидку плоть, і кинувся зверху на Арделію-потвору. Вона звивалася й билася під ним, намагаючись його скинути. Вони качалися на купі книжок. Сема жахала сила цієї істоти. Один раз він опинився з нею око до ока і ледь не зледенів від її ненависті й паніки.

А тоді відчув, як вона починає розбухати.

Він відпустив її й поспіхом відповз назад. Істота в заваленому книжками проході тепер скидалася на химерний пляжний м’яч із хоботом, укритий тонкими волосинками, що коливалися, як парості водоростей у набіглій хвилі. Вона качалася проходом, а її хоботок розбухав, як пожежний шланг, зав’язаний у вузол. Сем стежив, застигнувши від жаху, як істота, що називалася Арделією Лорц, задихалася від випарів власних нутрощів.

Яскраво-червоне плетиво кровоносних судин здулося на її напруженій шкірі. Очі випнулися й тепер дивилися на Сема з приголомшеним подивом. Істота зробила останню спробу позбутися м’якої лакричної кулі, але її хоботок був так широко розкритий, коли тягнувся до їжі, що тепер видути з нього лакрицю стало неможливо.

Сем зрозумів, що зараз станеться, і прикрив обличчя рукою за мить до того, як істота вибухнула.

Шматки чужинської плоті розлетілися на всі боки. Згустки крові заляпали Семові руки, груди й ноги. Він скрикнув від одночасної огиди й полегшення.

За мить аварійний вогник блимнув і згас, знову зануривши їх у темряву.

Темрява й цього разу тривала зовсім недовго, але Семові вистачило цих кількох секунд, щоб відчути зміну. Він збагнув її розумом — то було ясне усвідомлення того, що навколишня дійсність раніше була наче вивихнута із суглоба, а тепер знову стала на своє місце. Цього разу спалахнули всі чотири аварійні лампи. Замість гучного дзижчання, тепер їхні батареї тихо й розмірено гули, яскраво освітлюючи приміщення й заганяючи тіні до його найдальших куточків. Сем не знав, чи світ 1960 року, у який вони ввійшли, коли натрієвий ліхтар змінився ртутним, був справжнім, а чи лише марою, але тепер він зник.

Перекинуті стелажі знову стояли рівно. На підлозі проходу лежали книжки — близько дюжини, — але їх він міг збити на землю сам, коли зводився на ноги. Ревіння бурі надворі стихло до невиразного шелестіння. Сем чув щось схоже на дрібненький дощик, що падав на дах.

Арделія-потвора зникла. Ані на підлозі, ані на книжках, ані на собі Сем не побачив розбризканої крові чи шматків м’яса.

Від неї залишився лиш один знак: золота сережка, що виблискувала на підлозі.

Сем став на тремтячі ноги й копнув сережку подалі від себе. Очі йому затягло сірою пеленою, і він похитнувся, заплющивши повіки, й застиг, ледь не зомлівши.

— Семе! — Це була Наомі. Вона плакала. — Де ти, Семе?

— Тут! — Він підняв руку, міцно вхопився за волосся і смикнув угору. Може, то була й дурість, але вона допомогла. Пелена перед очима повністю не розвіялася, але трохи відступила. Сем рушив до кутка для каталогізації, ступаючи широкими й обережними кроками.

Там стояв той самий стіл — невиразний шматок дерева на коротких ніжках, — але лампу зі старомодним абажуром із китичками замінив флуоресцентний світильник. Пошарпану друкарську машинку і «Ролодекс»[254] змінив комп’ютер «Епл». Якщо в Сема й залишалися сумніви щодо того, у якому він зараз часі, то швидкий погляд на картонні коробки на підлозі переконав його остаточно; вони були повні пухирчастого поліетилену й пінопласту.

Наомі й досі стояла коло Дейва на колінах у кінці проходу, і коли Сем підійшов до неї, то побачив, що вогнегасник (хоч минуло тридцять років, здавалося, що він той самий) вже був міцно закріплений на стіні… але відбиток його ручки й досі виднівся на щоці й лобі Дейва.

Побачивши Сема, Дейв розплющив очі