Чотири після півночі - Стівен Кінг

Сем нерішуче підходить до чоловіка. Він піднімає руку — ту, в якій тримає пакунок із червоною лакрицею, тепер уже майже порожній, — а тоді, в останню мить, намагається її відсмикнути. Надто пізно. Чоловік хапає її. Пакунок лакриці «Булз-Ай» падає на доріжку. Маленький Біленький Сем більше ніколи її не їстиме.

Чоловік смикає Сема до себе, підтягує, як рибалка підтягує до берега форель. Рука, що замкнулася на Семовому зап’ясті, дуже сильна. Йому боляче. Сем починає плакати. Сонце й досі на небі, трава зеленіє, але раптом увесь світ видався Семові далеким, не ближчим за жорстокий міраж, у який йому було дозволено трохи повірити.

Він відчуває запах «Сен-Сена»[251] в подиху цього чоловіка.

«Я вскочив у халепу, сер?» — питає він, усіма фібрами душі сподіваючись, що чоловік відповість «ні».

«Так, — відповідає чоловік. — Так, узскочив. У ЦИМАЛУ халепу. І яксчо ти хоцес ізс неї визскочити, зсинку, роби взсе, що я зскажу. Ти зсрозсумів?»

Сем не може відповісти. Він іще ніколи так не лякався. Він може лише дивитися на чоловіка великими сльозистими очима.

Чоловік трусить ним. «Ти зсрозсумів чи ні?»

«Та-ак!» — видихає Сем. Він уже ледь може стримувати обважнілий міхур.

«Давай я тобі докладно розсказу, хто я такий, — каже чоловік, видихаючи нові хвилі «Сен-Сена» Семові в обличчя. — Я — коп бібліотеки на Бріґґз-авеню, і я відповідаю зса покарання хлопциків і дівцаток, які повертають книзки ізс зсатримкою.

Маленький Біленький Сем починає плакати сильніше.

«У мене є гроші! — спромагається сказати він крізь шморгання. — У мене є дев’яносто п’ять центів! Можете взяти їх! Можете забрати їх!»

Він намагається витягти дріб’язок із кишені. У ту ж мить бібліотечний коп озирається на всі боки, і його широке обличчя раптом нагадує загострений писок лисиці чи вовка, що успішно залізли до курника, але тепер зачули небезпеку.

«Ходімо, — каже він і стягує маленького Біленького Сема зі стежки й волочить у густі кущі, що ростуть попід стінами бібліотеки. — Коли полісмен казсе тобі «ходи», то ХОДИ!»

Тут темно; темно і страшно. Повітря терпко пахне ялівцевими ягодами. Земля потемніла від прілого листя. Сем уже плаче дуже голосно.

«Зсакрий рота!» — буркає бібліотечний полісмен і сильно трусить Сема.

Кістки в Семовій руці боляче торохкотять одна об одну. Його голова теліпається на шиї. Вони вже дісталися невеличкої галявинки серед нетрищ кущів, таємного місця, де ялівець витоптаний, а папороть повиривана, і Сем розуміє, що це не просто місце, про яке знає бібліотечний коп, — це місце, яке він собі сам витворив.

«Зсакрий рота, бо страф тобі буде тільки поцатком! Мені доведетьзся телефонувати твоїй матері й розсповідати, яким ти був поганим хлопцизськом! Хоцес цсього?»

«Ні! — скиглить Сем. — Я заплачу штраф! Я заплачу його, містере, тільки, будь ласка, не кривдьте мене!»

Бібліотечний полісмен розвертає маленького Біленького Сема.

«Поклади руки на зстіну! Роззстав ноги! Давай! Швидко!»

Сем продовжує рюмсати, але його лякає думка, що матері скажуть, буцімто своєю негідною поведінкою він заслужив аж на таке покарання, тож маленький Біленький Сем робить так, як наказує бібліотечний коп. Червоні цеглини холоднуваті, вони вичахли в затінку кущів, що тягнуться вздовж цього боку бібліотеки перерослою, занедбаною скиртою. Він бачить вузьке віконце на рівні землі. За ним видно котельню бібліотеки. Голі лампи, накриті згори бляшаними кружечками, схожими на китайські капелюхи, звисають над велетенським котлом; труби розходяться в різні боки й відкидають чудернацьку восьминогу тінь. Сем бачить під дальньою стіною доглядача, він стоїть спиною до вікна, перевіряючи циферблати й занотовуючи щось до блокнота.

Бібліотечний коп хапає Семові штанці й стягує їх униз. Разом із ними стяглися і трусики. Сем здригається, коли холодне повітря обдуває його сідницю.

«Зстояти, — хекає бібліотечний полісмен. — Не рухайзся. Счойно зсплатиш борг, зсинку, взсе зскінчиться… і ніхто не дізснаєтьзся».

Щось важке й гаряче притискається до нього знизу. Маленький Біленький Сем знову здригається.

«Зстояти», — каже бібліотечний полісмен. Тепер він хекає важче; Сем відчуває на лівому плечі гарячий віддих із запахом «Сен-Сена». Він уже сам не свій із переляку, але відчуває не лише перестрах — крім нього, ще є сором. Його затягли сюди, у тінь, його змушують відбувати це химерне, невідоме покарання, тому що він затримав «Чорну стрілу». Якби ж він тільки знав, що штрафи можуть бути такими високими!

Щось тверде впирається в нього знизу, розсуваючи сідниці в боки. Жахливий розривний біль пронизує маленького Біленького Сема знизу вгору. Він ніколи не відчував такого болю, ніколи у своєму житті.

Він кидає «Чорну стрілу» і боком запихає собі до рота зап’ясток, щоб заглушити власні крики.

«Зстояти, — пихкає бібліотечний Вовк, і тепер його руки лягають Семові на плечі, і він гойдається вперед і назад, всередину-назовні, вперед-назад, всередину-назовні. — Зстояти… зстояяяти… ооо! Зстояаааатиииии».

Хитаючись і хапаючи ротом повітря, бібліотечний коп заганяє Семові між сідниць щось таке, що здається величезним розжареним сталевим прутом; Сем широко розплющеними очима витріщається в підвал бібліотеки, який розташований в іншому, правильному вимірі, де таких жахливих речей ніколи не трапляється. Він бачить, як доглядач киває, бере блокнота під пахву і йде до дверей на іншому кінці кімнати. Якби він хоч трошечки повернув голову й підняв очі, то побачив би обличчя, що заглядало крізь вікно, зблідле, з величезними очима обличчя хлопчика з червоною лакрицею на губах. Маленька частина Сема хоче, щоб він так і зробив — щоб урятував його, як дроворуб визволив Червону Шапочку, — але більша частина знає, що доглядач лише гидливо відвернеться від нього, побачивши поганого хлопчика, який відбуває покарання, накладене на нього бібліотечним копом із Бріґґз-авеню.

«Зстояяяааааатииииии!» — пошепки кричить бібліотечний Вовк, коли доглядач, не озираючись, відходить до дверей, за якими лежить решта його правильного виміру. Вовк заштовхується ще глибше, і на одну повну смертельної муки мить біль стає таким сильним, що маленький Біленький Сем не має сумніву, що його живіт зараз вибухне, що, чим би не наштрикував його бібліотечний коп, воно зараз просто вирветься спереду, випхнувши перед собою Семові тельбухи.

Важко хекаючи, бібліотечний коп осідає на Сема гіркою, спітнілою хмарою, і під його вагою Сем падає на коліна. Коли він опускається, той масивний предмет — хоч тепер він уже не такий масивний — вилазить із нього,