Чотири після півночі - Стівен Кінг
Бібліотечний коп раптом хапає Сема за руку й ривком розвертає його до себе. Його обличчя геть розчервоніле, щоки й лоб укриті набряклими, гарячковими смугами, наче бойовою фарбою.
«Глянь на зсебе! — каже бібліотечний коп. Його обличчя кривиться від зневаги й відрази. — Глянь, який ти, зстоїш зсі зспущеними штанцсями й вимахуєс зсвоїм цсюрциком! Тобі зсподобалозся, чи не так? ТОБІ ЗСПОДОБАЛОЗСЯ!»
Сем не може відповісти. Він може лише хлипати. Він підтягує трусики разом зі штанцями — так само, як їх стягували донизу. Сем відчуває, що вони просякли рідотою, що крапає з його зґвалтованої сідниці, але не зважає на це. Він сахається від бібліотечного копа назад, поки не впирається спиною в червону цеглу стін бібліотеки. Сем наштовхується на тверді гілки плюща, що ніби кістки величезної, безплотної руки тицяють його в спину. На це він теж не звертає уваги. Його сповнюють лиш сором, жах і відчуття власної нікчемності, і сором із тих трьох відчуттів найсильніший. Сором, який неможливо передати.
«Брудний хлопчизсько! — кидає йому бібліотечний коп. — Малий брудний хлопчизсько!»
«Мені вже пора додому, — каже маленький Біленький Сем, і крізь його хрипкі ридання ледь пробиваються інші слова: — То мій штраф сплачено?»
Бібліотечний коп підповзає до Сема навкарачки, його круглі чорні очі зазирають хлопцеві в обличчя, мов сліпі очі крота, і це здається Семові найбільшим абсурдом з усього, що відбулося. Сем думає: «Він хоче покарати мене ще раз», — і в цю мить щось у його голові ламається, як перевантажена підпірка чи балка, і він майже чує її тріск. Він не плаче й не опирається; він уже проминув цю стадію. Сем тільки мовчки й байдужно дивиться на бібліотечного копа.
«Ні, — каже бібліотечний коп. — Я прозсто відпузскаю тебе, от і взсе. Я позалію тебе, але яксчо ти розскажес бодай кому-небудь… бодай коли-небудь… я повернузся і зсроблю цсе сче разс. Я робитиму цсе, поки страф не буде зсплачено. І счоб я тебе більсе тут не бацив, зсинку. Ти зсрозсумів?»
«Так», — каже Сем. Звісно, якщо Сем розповість, полісмен прийде знову і зробить те саме. Він сидітиме глупої ночі в його шафі; під його ліжком; він засяде на дереві, як велетенська потворна ворона. Коли Сем зведе очі на похмуре небо, то побачить у хмарах зневажливе, скривлене обличчя бібліотечного полісмена. Той буде всюди; він буде скрізь.
Ця думка виснажує Сема, і він заплющує очі, щоб не бачити цього скаженого кротячого писка і решти світу.
Бібліотечний коп хапає його і знову трусить. «Счо «так»? — шипить він. — Счо «так», зсинку?»
«Так, я зрозумів», — каже Сем, не розплющуючи очей.
Бібліотечний полісмен забирає руку. «Добре, — каже він. — Гляди з не зсабудь. Коли погані хлопцики або дівцатка зсабувають, я вбиваю їх».
Маленький Біленький Сем сповзає стіною і довго сидить під нею із заплющеними очима, чекаючи, що бібліотечний коп зараз знову його покарає або й просто вб’є. Йому хочеться плакати, але сліз уже нема. Наступного разу він заплаче над чимось аж через багато років. Нарешті він розплющує очі й бачить, що залишився сам у лігві бібліотечного копа серед кущів. Бібліотечний полісмен зник. Тут залишився тільки Сем зі своїм примірником «Чорної стріли», що лежав розгорнутий корінцем донизу.
Сем починає навкарачки видиратися на денне світло. Листя лоскоче його спітніле, заплакане обличчя, гілки шкребуть спину й ляскають його по скривдженій сідниці. Він підбирає «Чорну стрілу», але не для того, щоб занести її до бібліотеки. Сем більше ніколи не піде до цієї бібліотеки, до жодної бібліотеки — таку він дає собі обіцянку, поки повзе від місця покарання. Він обіцяє собі ще дещо: про цю жахливу подію ніхто й ніколи не дізнається, тому що Сем забуде, що вона взагалі сталася. Він відчуває, що зможе це зробити. Зможе, якщо дуже, дуже сильно постарається — і він почне дуже, дуже сильно старатися просто зараз.
Коли Сем вибирається з кущів, то озирається, наче маленьке скривджене звірятко. Він бачить дітей, що йдуть галявиною. Ніде не видно бібліотечного копа, але це, звісно, ні про що не свідчить, бо бібліотечному копові видно його. Від сьогодні бібліотечний полісмен завжди буде поруч.
Нарешті галявина спорожніла. Малий скуйовджений хлопчик, маленький Біленький Сем, рачкувато вибирається з кущів, його обличчя замурзане, а до волосся начіплялося листя. Висмикнута сорочка звисає під ним надутим животом. Його очі розширені, вирячені й уже не зовсім нормальні. Він обережно підходить до бетонних сходів, зіщулюється, кидає переляканий погляд на загадковий латинський девіз, вирізьблений над дверима, а тоді обережно кладе книжку на сходинку, неначе дівчина-сирота, що залишає свою безіменну дитину на порозі незнайомців. Тоді маленький Біленький Сем уже не йде, а біжить, він мчить через галявину, повернувшись спиною до відділення Громадської бібліотеки Сент-Луїса на Бріґґз-авеню, і біжить, але хоч як швидко він біжить, проте не може втекти від солодкого й цукрово-липкого смаку червоної лакриці на язиці й у горлі. Хоч як швидко він біжить, а бібліотечний Вовк, звісно, не відстає від нього, бібліотечний Вовк біжить просто за Семовим плечем, де його не видно, і шепоче: «Ходи-но зсі мною, зсинку… Я зс поліцсії», — і він завжди це шепотітиме, шепотітиме роками, у тих темних Семових снах, яких він не пам’ятатиме. Вовк усе одно шепотітиме це, а Сем завжди тікатиме від нього й кричатиме: «То мій штраф сплачено? Сплачено? Боже милий, то його СПЛАЧЕНО ЧИ НІ?» А відповідь завше буде та сама: «Його ніколи не буде зсплацено, зсинку. Його ніколи не буде зсплачено. Ніколи. Нік…»
Розділ 14. Бібліотека (III)
1
Захід на посадку на ґрунтову смугу того, що Стен називав аеропортом Провербії, був труським і страшним. «Навахо» знизився, намацуючи спокійніший шлях між сердитих потоків повітря, і з брязкотом приземлився, струснувши Сема й Наомі востаннє. У цю мить у Сема вирвався змучений крик. Його очі широко розплющилися.
Наомі терпляче чекала на щось подібне. Вона одразу нахилилася до Сема, незважаючи на ремінь безпеки, що врізався їй у тіло, і обійняла його. Вона не звернула уваги на те, що Сем закрився від неї руками й інстинктивно хотів відхилитися, так само, як не звернула уваги на його перший після сну, неприємний і наляканий видих. Наомі заспокоювала чимало п’яниць, що тіпалися в нападах білої гарячки; теперішня ситуація ненабагато відрізнялася. Коли
