Аптекар - Стефані Маєр

— Я не мав тобі зізнаватись, що вчитель, — важко зітхнув.

— Чому не мав?

— Рендел стверджує, що жінкам це не подобається. «Ніколи не розповідай про себе з власної ініціативи», — з його тону стало зрозуміло, що він цитує вислів Рендела.

— Але ж учителювання — це шляхетна професія. Навчати майбутніх світових лікарів і науковців.

Він зажурено подивився угору на неї.

— Цим не заробиш.

— Не кожна жінка така меркантильна. Рендел зустрічається не з тими жінками.

— Моя дружина любила гроші. Колишня дружина, — він, знову зітхнувши, заплющився. — Це розбило мені серце.

Знову приступ жалю. І суму. Вона знала, що він ніколи цього не розповідав би, якби не був під кайфом від гібриду екстазі та сироватки правди. Він уже розмовляв чіткіше; але наркотик не припиняв діяти, його мозок просто звикав працювати, обминаючи його дію.

Вона, постукавши його по щоці, надала голосові веселого тону.

— Якщо її так легко було купити, то, мабуть, вона не варта, щоб за нею плакали.

Він знову розплющив очі. Вони в нього блідо-карі, радше суміш зелених та блідо-сірих. Вона намагалася уявити їхній напружений погляд, що личить самовпевненому чоловікові у бейсболці, який на фото зустрічається з де ла Фуентесом, — і не змогла.

Вона гадки не мала, як вчинила б, якби він справді мав дисоціативний розлад особистості. Вона ще ніколи з таким не працювала.

— Твоя правда, — мовив він. — Я знаю, що ти маєш рацію. Я мав бачити її такою, якою вона була насправді, а не такою, якою я собі її уявляв.

— Саме так. Ми вибудовуємо уявлення про людей, створюємо того, з ким прагнемо бути, а потім силкуємося втримати справжню людину усередині вигаданої оболонки. І це не завжди добре виходить.

Чортівня. Вона й гадки не мала, про що говорить. У неї були однісінькі напівсерйозні стосунки за все життя, і тривали вони недовго. Школа стояла вище за парубка, достоту як робота була важливішою за все інше в житті протягом шести років. Як зараз вона ставила можливість дихати вище за все інше. Вона страждала на одержимість.

— Алекс?

— Слухаю.

— Я вмираю?

Вона заохочувально всміхнулась.

— Ні, якби я думала, що ти вмираєш, я викликала б «швидку». З тобою все буде гаразд. Просто треба перестрахуватись.

— Добре. А мені доведеться здавати кров?

— Можливо.

Він зітхнув.

— Голки мене нервують.

— Усе буде добре.

Їй не подобалося, що вона йому бреше, і це її турбувало. Але було щось у тій його щирій довірі, у тому, як він приписує найшляхетніші мотиви всім її вчинкам… Треба цього здихатись.

— Дякую, Алекс, справді.

— Я лише роблю свою роботу, — і не збрехала.

— Гадаєш, що мені зателефонуєш? — спитав він з надією.

— Деніеле, ми, безперечно, проведемо разом вечір, — пообіцяла вона.

Якби він не був під кайфом, він би розчув надрив у її голосі й помітив крижаний погляд у її очах.

Розділ 5

Решта пройшла, сказати б, надто гладенько… чи це має якесь значення? Її паранойя вже дісталась такого високого рівня, що важко було сказати, чи ця тривога збільшувала її, чи ні.

Він сів у таксі на станції Росслін без жодних заперечень. Вона знала, як він почувається, — вони з Барнабі спробували на собі майже все нелетальне зілля, щоб чітко знати, на що вони здатні. Від цього почуваєшся немов уві сні, бачачи чудовий сон, у якому з твоїми проблемами й тривогами мав упоратись хтось інший, а не ти, і все, що тобі потрібно, — це рука, на яку можна обіпертися, і штурханець у правильному напрямку. У своїх нотатках вони нарекли цю речовину «Іди за лідером», хоча в офіційних документах вона мала пафоснішу назву.

Це була мандрівка-відпочинок, і якби не факт, що їй навіть тоді потрібно було вкрай стримуватись, вона б, можливо, знову дозволила собі таку втіху.

Вона почала розпитувати його про волейбольну команду, яку він тренував, а він спитав, чи повернеться до школи вчасно, щоб устигнути на тренування, і цілісіньку дорогу в таксі розповідав про дівчат із команди, допоки вона не стала почуватися так, ніби напам’ять знає імена їх усіх та їхні сильні сторони на майданчику. Водій не зважав, мугикаючи якусь пісеньку, надто тихо, аби вона розчула, яку саме.

Деніел здебільшого не цікавився їхньою подорожжю, утім, коли вони якось дуже довго стояли на світлофорі на червоному, він озирнувся і насупився:

— Далеченько в тебе кабінет.

— Далеченько, — погодилась вона, — достобіса далеко їхати.

— Де ти мешкаєш?

— У Бетесді.

— Гарна місцина. На Колумбійських Пагорбах не так добре. Принаймні там, де живу я.

Таксі знову рушило. Вона зраділа, план просувався дуже добре. Навіть якщо вони визначили час, коли вона сідала й виходила з останнього потяга, їм важко буде стежити за одним із безлічі однаковісіньких таксі, що гуртом звиваються шляхами в годину пік. Часом приготування скидались на магічні закляття. Ніби ти можеш змусити події набувати бажаних форм, просто плануючи їх як годиться, ретельно.

Тепер Деніел не був таким балакучим. Це друга фаза дії наркотика, тепер він втомлюватиметься чимраз більше й більше. Їй потрібно було, щоб він ще трішки не спав.

— Чому ти дав мені свій номер? — спитала вона, коли його повіки стали злипатись.

Він замріяно всміхнувся.

— Я раніше так ніколи не робив.

— І я.

— Мабуть, згодом я ніяковітиму через це.

— Не ніяковітимеш, якщо я тобі зателефоную, адже так?

— Можливо. Не знаю, це моїй вдачі не властиво.

— То чому ж ти так учинив?

Він ні на мить не відвів свого ласкавого погляду від її очей.

— Мені обличчя твоє подобається.

— Ти вже казав.

— Я справді хотів ще раз його побачити. Тому посміливішав.

Вона насупилась, у ній пульсувала провина.

— Чудно чути таке, правда? — він немов стривожився.

— Ні, дуже приємно. Небагато чоловіків здатні сказати таке жінці.

Він здивовано кліпнув очима.

— І я зазвичай не кажу… Надто сором’язливий.

— А мені ти здаєшся дуже сміливим.

— Я почуваюсь якось інакше. Мабуть, через тебе. Я став почуватись інакше, щойно побачив твою усмішку.

Щойно я тебе накачала, — мовила вона подумки сама до себе.

— Оце так комплімент, — сказала вона. — Приїхали, можеш підвестися?

— Певно що. Це ж аеропорт.

— Так, саме тут моє авто.

Його брови спочатку насупились, потім розгладились.

— Ти що, щойно з подорожі повернулась?

— Так, я щойно повернулась у місто.

— Я теж часом подорожую. Люблю їздити в Мексику.

Вона різко глянула вгору. Він дивився просто перед собою, стежачи, куди ступає. На обличчі — ані сліду зажуреності.