Аптекар - Стефані Маєр
Вона вже чимало надивилася, щоб бути впевненою, що Деніел сьогодні діятиме достоту за тією самою моделлю, як і в попередні три рази. Щось у його майже однаковому вбранні — однотипних джинсах, сорочці з коміром, що застібається на ґудзики, спортивній куртці у стилі «кежуал», що лише трохи відрізнялися відтінками, — переконувало її, що він є втіленням своїх звичок у соціальному житті. Після занять у школі він залишався до останнього, щоб поговорити з учнями та опрацювати навчальний план на наступний урок. Потім, з кількома течками в руках та ноутбуком у сумці через ліве плече, він ішов, махаючи секретарці на ходу «до побачення». Пройшовши шість кварталів, він сідав на метро на станції Конгрес Хайтс близько шостої, саме у розпал ошалілого повернення людей з роботи. Він, не пересаджуючись, їхав зеленою лінією до Колумбія Хайтс, де розташовувалась його квартира-студія. Щойно приїхавши додому, вечеряв замороженими продуктами та переглядав газети. З того, що вона помітила, він щодня лягав спати близько десятої, ніколи не вмикаючи телевізор. Уранці стежити за ним було важче: у нього на вікнах стояли ротангові ролети, які, коли світилося в квартирі, були майже прозорими, а от у ранковому сонячному світлі — тьмяними. О п’ятій ранку він виходив на пробіжку, за годину повертався, потім за півгодини знову йшов з дому, прямуючи до станції метро за три квартали, і його довге кучеряве волосся було ще вологим після ранкового душу.
Два дні тому, вранці, вона пробігла його ранковим маршрутом і змогла простежити за ним якнайкраще на відстані. Він дотримувався енергійного, швидкого темпу — вочевидь, досвідчений бігун. Спостерігаючи, вона пошкодувала, що не має більше часу на пробіжку. Їй не подобалося бігати так, як решті людей, адже вона завжди почувалась надто незахищеною на узбіччі — жодної машини, щоб сховатись, але цього разу це було важливо. Вона ніколи не пересилить людину, яку вони пошлють за нею. Через короткі ноги вона не бігатиме швидше, і не існувало жодного бойового мистецтва, яке б дало їй перевагу над професійним кілером. Але витривалість, можливо, врятує їй життя. Якщо завдяки своїм трюкам вона зможе пройти кризові ситуації, вона має бігти довше, ніж кілер, який за нею гнатиметься. Ну що за смерть — вітер обдуває зусібіч, м’язи слабнуть, не витримуючи через недостатню натренованість з її власної вини. Вона не хотіла так піти з життя. Тому вона бігала так часто, як мала змогу, на додачу виконуючи вправи, які можна було виконувати у її тісненьких домівках. Вона дала собі обіцянку, що коли операція закінчиться, знайде собі слушне місце для пробіжки з купою стежок для втечі та схованок.
Але його маршрут — достоту як його квартира та школа — були надто очевидними місцями для її маневрів. Найлегше було б схопити його просто на стежці, коли він закінчить пробіжку, виснажений та розосереджений, але ж і поганці це теж розуміють. Вони будуть напоготові. Те ж саме стосується відрізку шляху до школи. Отже, треба в метро. Вони розуміють, що метро — ще один імовірний варіант, але вони не спроможуться перекрити всі лінії, усі зупинки, спостерігаючи водночас за ногами кожного, хто подорожує з роботи чи на роботу.
Повсюдно стояли камери, але з ними вона мало що могла вдіяти. Коли все скінчиться, у її ворогів буде цілий мільйон чітких знімків її обличчя, яким воно стало тепер, три роки потому. Як на неї, вона не дуже змінилася, але вони все одно, безперечно, оновлять її особову справу. Утім, це все, що вони зможуть вдіяти. Завдяки своїй посаді у відділі вона добре зналася на механізмах, за допомоги яких висмикують ціль з вулиці, а отже, розуміла, що це набагато важча річ, ніж показують глядачеві в пересічному шпіонському телесеріалі по телеку. Призначення камер у метро — допомогти схопити підозрюваного після скоєння злочину. Вони не мали ані достатньо персоналу, ані засобів, щоб реагувати на події на плівці в реальному часі. Отже, єдине, про що вони дізнаються завдяки камері, — де вона була, а не куди вона піде, а без цих даних запис — ніщо. Усі корисні дані, які можуть надати плівки, — хто вона, звідки має інформацію та який у неї мотив — усе це вони вже знають.
Хай там як, а нічого менш ризикованого їй на думку не спадало.
Сьогодні її звали Джессі. Вона вдяглася по-діловому: у чорний костюм, під нього підділа сорочку з V-подібним декольте і, звісно, шкіряний пасок. Вона вдягнула іншу перуку, більш схожу на своє волосся: завдовжки до підборіддя, світлішу, мишачо-ясно-каштанового кольору. Потім зав’язала волосся у простий хвіст та одягла окуляри з тонкою металевою оправою, у яких не видавалось, що вона ховається, але все-таки вони трішки приховували форму її вилиць та чоло. У неї було симетричне, з дрібними рисами обличчя; нічого не впадало в очі. Вона знала, що зазвичай люди її не помічали. Хоча знала й те, що в неї не настільки пересічна зовнішність, щоб її не можна було впізнати. Їй доводилось опускати голову за першої-ліпшої нагоди.
Вона взяла кейс, а не сумку, встромивши дерев’яні деталі з плечового ременя у ручку кейса. Він був оправлений металом, важкий, навіть коли порожній, тож за потреби може правити за зброю. Вдягнула кулон, каблучки, а сережки залишила. Їй доведеться піднімати руку, тож у сережках буде небезпечно. Ножі у підошвах, скальпельні леза, губна помада, різноманітні розпилювачі… майже у повних обладунках. Але сьогодні все це не додавало їй упевненості. Ця частина плану виступала далеко за межі зони комфорту. Вона ніколи не уявляла, що їй колись доведеться викрадати людей. За останні три роки їй на думку не спадало інших сценаріїв, окрім тих, де все зводилося або до вбивства, або до втечі.
Джессі позіхнула, їдучи темними вулицями. Вона недосипала, утім найближчими днями перспективи виспатись теж не було. У неї було кілька сумішей, які допоможуть не спати, але відключення можна відтягти щонайдовше на сімдесят дві години. Їй треба знайти дуже добрий сховок, коли ця мить прийде. Вона сподівалася, що використовувати ці речовини їй не доведеться.
На парковці економ-класу в аеропорту Рональда Рейгана було вдосталь вільного місця. Вона поставила машину біля зупинки автобуса, де було чимало охочих припаркуватись. Вона знала цей аеропорт краще за будь-який інший. Раптом відчула, як прокинулось відчуття комфорту, за яким вона стільки сумувала, —
