Аптекар - Стефані Маєр

Він міг би піти за іншою малознайомою особою як за своїм лідером і спробувати втекти. Він міг рознервуватися і привернути до неї увагу.

— А що тобі в Мексиці подобається? — спитала обачно.

— Клімат там сухий і теплий. Мені подобається. Я ніколи не мешкав у по-справжньому спекотному місці, але, гадаю, мені сподобалося б. Я згоряю, ніколи не можу засмагнути. А ти, як видається, пробула певний час під сонцем.

— Ні, народилася такою.

Колір шкіри їй дістався від батька, якого не було поряд ніколи. Генетичний аналіз показав, що в ньому багато намішалося, переважно корейського, латиноамериканського та валлійського. Їй завжди було цікаво, який він має вигляд. У поєднанні із шотландським корінням її матері вони створили їй навдивовижу пересічне обличчя — вона могла б скидатися на кого завгодно.

— Мабуть, це добре. А мені доводиться застосовувати крем від засмаги, багато крему. Інакше починаю облазити. Гидка штука. Я не мав би тобі про це казати.

Вона розсміялась.

— Я обіцяю, що забуду про це. Що ще тобі подобається?

— Створювати щось своїми руками. Я допомагаю будувати будинки. Не як профі. Я просто стукаю молотком, де мені кажуть. Але люди такі добрі та щедрі. Це мені подобається.

Здавалося дуже переконливим, вона затремтіла від страху. Як він може дотримувати своєї історії так невимушено під впливом хімічних речовин, що зараз течуть у його організмі? Хіба що якось у нього розвинулась невразливість. Хіба що у відділі створили протиотруту, хіба що вони його підготували, і тепер він її розігрує. У неї потилиця вкрилася гусячою шкірою. Не обов’язково його мав підготувати відділ. Можливо, це його співпраця з де ла Фуентесом. Хтозна, як впливатиме її зілля, змішуючись із дивними наркотиками? Вона торкнулася язиком до несправжньої коронки на кутньому зубі. Відділ просто убив би її, якби в цьому була їхня мета. А де ла Фуентес покарав би її за спробу завадити його планам. Але як міг він знати заздалегідь? Як Деніел упізнав у ній агента супротивників так швидко? Вона ж зараз навіть ні на кого вже не працює.

Дотримуйся плану, — мовила вона сама до себе. — Посади його в авто, і ти в безпеці. На кшталт.

— Мені й тамтешні будинки подобаються, — розповідав він. — Вікна ніколи не зачиняють, просто провітрюють оселю. У декого навіть скла у шибках немає. Набагато краще, ніж на Колумбійських Пагорбах. Запевняю. Можливо, не краще, ніж у Бетесді. Закладаюсь, лікарі живуть у гарних будинках.

— Я — ні. Мешкаю у звичайній тісній квартирі. Я там небагато часу проводжу, тому мені байдуже.

Він розсудливо кивнув.

— Тебе немає вдома, бо ти рятуєш життя.

— Та не зовсім. Я не з невідкладної допомоги абощо.

— Ти рятуєш моє життя, — сіро-зелені очі широко розплющені, а в них — цілковита довіра.

Вона знала, що якщо він поводиться щиро, то це діють ліки. Та все одно ніяковіла.

Їй лишалось лише грати свою роль.

— Я стежу за тобою. Ти не помираєш.

І це щира правда. Хлопці з відділу могли б убити його. Принаймні, вона може йому зберегти життя. Хоча… після того, як вона завадить катастрофі, Деніел Біч ніколи не побачить світ ззовні в’язничної камери. І через це вона почувалась…

Мільйон смертей. Невинних малесеньких немовлят. Милих літніх бабусь. Перший Вершник Апокаліпсиса на білому коні.

— О, ще й на автобусі поїдемо, — мовив він ласкаво.

— Цей довезе нас до моєї машини. Тоді тобі більше не доведеться ходити.

— Я не заперечую. Мені подобається ходити з тобою.

Він усміхнувся їй; ноги в нього заплітались, поки він піднімався нагору сходами. Вона підтримала його, перш ніж він міг упасти, а потім підвела його до найближчого вільного місця у майже порожньому автобусі.

— Тобі подобається іноземне кіно? — спитав він раптом ні до чого.

— Деяке, мабуть.

— В університеті є гарний кінотеатр. Можливо, якщо вечеря вдасться, ми наступного разу сходили б на фільм із субтитрами.

— Укладімо угоду, — мовила вона. — Якщо я ще подобатимусь тобі після одного вечора разом, я обов’язково подивлюся з тобою кіно, у якому ні слова не розумію.

Він усміхнувся, його повіки тим часом опускались.

— Ти все одно мені подобаєшся.

Цілковита нісенітниця. Має ж бути якийсь спосіб відвернути нашу розмову від флірту. Чому це вона почувається монстром з-поміж них двох? Звісно, вона і є монстр, і вона з цим переважно змирилась, знаючи, що такий різновид потвор, як вона, має існувати заради загального добра. У певному сенсі вона, ніби звичайний лікар, має завдавати болю, щоб рятувати життя. Як іноді відтинають вражену гангреною кінцівку, щоб урятувати решту тіла, відокремивши її. В одному місці біль, а для решти тіла — добро. І решта набагато більше варта того, щоб її врятувати.

Вона раціоналізувала, як завжди, задля того, щоб змогти ужитися сама із собою. Утім, вона ніколи зухвало собі не брехала. Вона усвідомлювала, що не існує у якійсь сірій моральній зоні. Вона існує в моральній зоні суцільно чорній. Єдине, що було гіршим за Алекс, яка виконує свою роботу добре, те, що є хтось, хто виконує її роботу зле. Або взагалі ніхто.

Утім, навіть цілком погоджуючись з ярликом «монстр», вона ніколи не була потворою, яка вбиває невинних. Вона навіть не збиралась убивати цього винуватого… який досі дивився на неї з-під своїх довгих кучерів великими світло-карими собачими оченятами.

Мертві діти, — волала вона сама до себе, — мертві діти, мертві діти, мертві діти.

Вона ніколи не прагнула ставати шпигункою чи працювати у підпіллі, а зараз усвідомила, що вона емоційно не годиться для цієї роботи. Вочевидь, забагато безпідставної симпатії переповнює її тіло, що більш ніж іронічно. Ось чому ти ніколи не заговорювала із суб’єктом, до того як зверталася до нього на завданні.

— Добре, Деніеле, ми йдемо. Можеш підвестися?

— Мм-хмм. Отак, дай я сумку твою візьму.

Він мляво підняв руку, потягнувшись до її кейса.

— Я потримаю, — хоча насправді руки в неї цілком затерпли, тримаючи руків’я. — Ти радше зосередься на тому, щоб утримувати рівновагу.

— Я справді втомився.

— Знаю, поглянь, он де моє авто. Сріблясте.

— Там багато сріблястих.

У тому й суть.

— Ось вона. Дай-но я посаджу тебе назад, щоб ти міг лягти. Чому не знімеш куртку, не хочу, щоб тобі стало спекотно. І роззуйся, отак. — Менше їй згодом буде клопоту. — Зігни ноги в колінах, щоби вмістились на сидінні. Чудово.

Вона поклала йому під голову наплічник, звісно, не надто зручно, але