Аптекар - Стефані Маєр
Для журби там немає місця. Так багато невинних помруть. Мертві діти, мертві матері та батьки. Добрі люди, які в житті нікого не скривдили.
— Це дилема, — відповіла вона тихо.
Потяг зупинився знову, вона вдала, ніби її штовхнув чоловік, що виходив за нею. Вона вже тримала в руці потрібну голку. Потім простягла руку до жердини, ніби щоб утриматись на ногах, і наче випадково вхопилася за Деніела. Він смикнувся від несподіванки, а вона, міцно тримаючи, ніби намагалася втримати рівновагу.
— Ой, перепрошую, я здивувала тебе, — мовила вона, відпускаючи його, і водночас кладучи маленький шприц у кишеню кофтинки.
Вона багато тренувала вправність рук.
— Пусте. Чи з тобою все гаразд? Хлопець просто зніс тебе.
— Так, усе добре, дякую.
Вагон знову рушив, вона спостерігала, як обличчя Деніела швидко зблідло.
— Агов, а з тобою все добре? — спитала. — Ти наче трохи зблід.
— Мм… я… що?
Він спантеличено роззирнувся.
— Скидається на те, що ти зараз знепритомнієш. Даруйте, — мовила вона жінці на стільці за ними. — Можна, мій друг сяде? Йому зле.
Жінка закотила величезні карі очі, а потім навмисно подивилась у протилежному напрямку.
— Нічого, — мовив Деніел. — Не треба… турбуватися через мене. Я…
— Деніеле? — спитала вона.
Він трохи хитався, обличчя біле, як полотно.
— Дай руку, Деніеле.
Із приголомшеним виглядом він простягнув руку. Вона схопила його за зап’ясток, напоказ ворушачи губами, дивлячись на годинник і вдаючи, що подумки лічить секунди.
— Ліки, — пробурмотів він. — Ти лікар.
Ці події ближчі до сценарію, тому вона заспокоїлася. — Так, і мені твій стан не до вподоби. Ти виходиш зі мною на наступній зупинці. Тобі треба подихати.
— Не можу. Школа… я не можу баритися.
— Я напишу для тебе записку. Не сперечайся зі мною. Я знаю, що роблю.
— Ок, Алекс.
Анфант Плаза була однією з найбільших і найхаотичніших станцій на цій лінії метро. Коли двері розчинилися, Алекс повела Деніела за собою, тримаючи його за зап’ясток. Він поклав руку їй на плече, щоб не впасти. Вона не здивувалася цьому. «Триптамін», який вона йому вколола, спричиняв у людей дезорієнтацію, покірність і неабияку привітність. Він ітиме за нею, скільки знадобиться, якщо вона надто не підштовхуватиме. Речовина була подібна до класу барбітуратів, які необізнані люди називають «сироваткою правди», і вона в дечому впливала, як екстазі; і те, і те добре спрацьовувало, щоб подолати замкнутість та заохотити до співпраці. Їй подобалася ця суміш, бо викликала сум’яття. Деніел почуватиметься неспроможним приймати рішення, а тому робитиме все, що вона йому скаже, поки дія речовини не припиниться або поки вона не попросить у нього щось, що насправді тиснутиме на межі його зони комфорту.
Усе вийшло легше, ніж вона гадала, завдяки несподіваному тет-а-тет. Вона планувала вколоти його, потім розігравши давнє-добре «Чи є тут лікар? О так, я, власне, лікар!», щоб він пішов із нею одразу. Це спрацювало б, але він не був би настільки покірним.
— Гаразд, Деніеле, як почуваєшся? Дихати можеш?
— Аякже. Добре дихаю.
Вона йшла хутко поруч нього. Речовина рідко викликала в людини нездужання, але завжди є винятки.
Вона підвела очі, щоб подивитися на колір його обличчя. Він досі був блідий, але губи не мали зеленкуватого відтінку, що видавало б нудоту.
— Нудить у шлунку? — спитала вона.
— Ні, ні, я в порядку.
— Боюся, що ні. Я заберу тебе з собою на роботу, якщо ти не проти. Хочу переконатися, що нічого серйозного.
— Добре… ні, мені у школу!
Він легко встигав за нею попри дезорієнтацію. У нього були майже вдвічі довші ноги, ніж у неї.
— Я розповім їм, що сталося. Маєш номер школи?
— Так. Стейсі — з приймальні.
— Ми зателефонуємо їй дорогою.
Через це їм доведеться уповільнитись, але що вдієш; вона має вгамувати його занепокоєння, щоб він і надалі був покірним.
— Слушна думка, — мовив він, добуваючи старенький «Блекберрі» з кишені та клацаючи кнопки.
Вона обережно забрала телефон з його рук.
— Яке у Стейсі прізвище?
— Там записано «приймальня».
— Бачу. Гаразд, я наберу замість тебе. Отак, скажи Стейсі, що нездужаєш. Ідеш до лікаря.
Слухняно взявши телефон, він чекав, поки Стейсі відповість.
— Привіт, — мовив він, — Стейсі, це Деніел. Так, пан Біч. Я поганенько почуваюсь, іду до лікаря Алекс. Даруй. Прикро, що доводиться звалювати все на тебе. Даруй, дякую. Звісно, я одужаю, звісно.
Вона непомітно здригнулась, почувши, що він назвав її ім’я, але то просто звичка. Байдуже. Вона просто на певний час не буде використовувати ім’я Алекс, та й по всьому.
Забирати його зі школи було ризиковано. Таке де ла Фуентес, можливо, помітить, якщо тримає руку на пульсі подій у житті свого посланця смерті. Утім, він, звісно, не надто здійматиме тривогу через відсутність один раз на роботі у п’ятницю. Коли Деніел неушкодженим з’явиться у понеділок, наркобарон заспокоїться.
Узявши у Деніела телефон, вона поклала його до кишені.
— Нехай наразі у мене буде, добре? Ти ледве стоїш на ногах, не хочу, щоб ти його загубив.
— Добре, — роззирнувшись, він насупився, побачивши величезне склепіння бетонної стелі над головою. — Куди ми йдемо?
— У мій кабінет, пригадуєш? Нам треба сісти на цей потяг, — вона не бачила жодного обличчя з попереднього потягу в цім вагоні… Якщо вони за ними стежать, то здалеку. — Поглянь, ось вільне місце. Відпочинь.
Допомагаючи йому вмоститись, вона нишком кинула його мобільний біля черевиків, потім жбурнула ногою далі під сидіння.
Вистежити телефон — найпростіший спосіб знайти людину, взагалі не завдаючи собі клопоту. Вона завжди уникала пастки мобільних телефонів. Бо це немов добровільно прив’язатися до ворога.
Власне, насправді їй нікому було телефонувати.
— Дякую, — мовив Деніел.
Він досі обіймав її рукою, хоча зараз, коли він сидів, а вона стояла, рука опинилася на її талії. Він, хитаючись, підвів на неї погляд, а потім додав:
— Мені подобається твоє обличчя.
— О, м-м… Дякую.
— Дуже подобається.
Жінка, що сиділа поруч із Деніелом, обвела поглядом Алекс, розглядаючи її обличчя. Чудово. На жінку вона не справила враження.
Деніел обхилився чолом на її стегно, заплющився. Така близькість непокоїла одразу на кількох рівнях, але водночас і заспокоювала. Уже давно ніяка людська істота не торкалась її з любов’ю, хай навіть його любов народилася в пробірці. Хай там як, а вона не має дати йому заснути просто зараз.
— Що ти викладаєш, Деніеле?
Він підвів голову, досі впираючись їй у стегно підборіддям.
— Англійську переважно. Я її дуже люблю.
— Невже? А в мене страшні були оцінки з усіх гуманітарних предметів. Мені природничі більше подобались.
Він скривився:
— Природничі!
Вона почула,
