Аптекар - Стефані Маєр
Вона не бачила в Деніелі Бічі іншої людини, окрім чоловіка, якого бачила на фото з Мексики та Єгипту, чоловіка, що ховав волосся та рухався агресивно і впевнено. А абстрактний чоловік біля неї цілком міг бути поетом Старого Світу. Мабуть, він чудовий актор… або може трапитися так, що він дійсно псих і страждає на дисоціативний розлад особистості? Вона гадки не мала, що з цим діяти.
Коли вони під’їздили до станції Чайнатаун, Джессі напружилася. Потяг, похитуючись, заїхав на станцію, а їй довелося схопитися за жердину міцніше, щоб не впасти на Деніела Біча.
Троє пасажирів, два костюми та спідниця, вийшли з вагона, але ніхто з них не поглянув на Джессі. Вони всі поспіхом пробігли повз неї, немов запізнюючись на роботу. У вагон зайшли ще двоє чоловіків. Один із них привернув увагу Джессі: кремезний чоловік міцної статури, як у спортсмена, у спортивних штанях та спортивній куртці з каптуром. Обидві руки він поклав у кишеню куртки, і якщо тільки його руки не були завбільшки як взуттєва коробка, він у них щось тримав. Він навіть не глянув на Джессі, проминаючи її, просто пройшов у кінець вагона й схопився за поперечину над головою. Вона спостерігала за ним краєм ока у відображенні в шибці, але він, здається, не зацікавлений ані в ній, ані в її цілі.
Деніел Біч не ворушився. Він так поринув у свої далекі роздуми, що поруч із ним вона почувалася спокійно, немов його єдиного в цілому потягу вона не мусила остерігатися. А це дурниця. Адже навіть якщо це не пастка, навіть якщо він саме той, ким, як їй повідомили, він є, цей чоловік досі збирається незабаром перетворитися на убивцю тисяч людей.
Спортсмен добув квадратні навушники з великої кишені спортивної куртки й нап’яв їх на вуха. Дріт простягався аж у кишеню, мабуть, до телефону, утім, можливо, і ні.
Вона вирішила провести перевірку на наступній зупинці.
Коли двері розчинилися, вона нахилилась, щоб поправити неіснуючий заворот на штанині, а потім, рвучко випроставшись, зробила крок до дверей.
Жодної реакції, спортсмен у навушниках так і стояв із заплющеними очима. Люди заходили й виходили, але ніхто не дивився на неї і ніхто не підходив, щоб заступити їй вихід, і не простягав руку, невдало накриту піджаком.
Якщо її вороги знали, що вона зараз робить, то вони дозволяли їй зробити все по-своєму.
Отже, все по-справжньому чи вони просто прагнуть, щоб вона повірила, що так і є поки що? Через обмірковування їхніх схем у неї розболілася голова. Вона знову схопилась за жердину, коли потяг рушив.
— Помилилась зупинкою?
Підвівши очі, вона побачила, що Деніел, дивлячись на неї згори, усміхається. Ідеально добра, солодка усмішка найпопулярнішого шкільного вчителя, хрестоносця благодійної організації.
— Ммм, ні, — вона спантеличено моргнула. Як має відповісти нормальний подорожній? — І, е-е, просто забула на мить, де я. Усі станції починають зливатися в одну.
— Почекай, вихідні вже за вісім чи дев’ять годин починаються.
Він знову усміхнувся по-доброму. Вона почувалася страшенно незатишно через думку про те, що спілкується зі своїм суб’єктом, але відчувалась якась дивна — можливо, штучна — нормальність у Деніелі, завдяки якій їй легше було зіграти роль, яку належить: привітного подорожнього. Пересічну людину.
Вона понуро гмикнула на його зауваження. Її робочий вікенд тільки розпочинався.
— То було б чудово, якби вихідні в мене були вільними.
Засміявшись, він зітхнув.
— Круто. Юриспруденція?
— Медицина.
— Ще гірше. Чи вони коли-небудь випускають тебе за добру поведінку?
— Вкрай нечасто. Та пусте. Я все одно не шанувальниця шалених гулянок.
— Я сам для них застарий, — зауважив він. — Про це я зазвичай згадую десь о десятій вечора щодня.
Вона ґречно усміхнулась, коли він засміявся, силкуючись, щоб погляд не видавав подиву. Захопливо й небезпечно водночас брататися з наступним завданням. Вона ще ніколи не мала жодних стосунків зі своїми суб’єктами. Вона не може дозволити собі ставитися до нього, як до людини. Вона має бачити в ньому лише монстра — потенційного вбивцю мільйонів, — щоб і надалі бути безсторонньою.
— Хоча я часом полюбляю вийти кудись на вечерю, — додав він.
— Мм, — неуважно пробурмотіла вона. Збагнула, що це скидається на запрошення.
— Привіт, — продовжив, — мене звати Деніел.
Навдивовижу, вона забула, як сьогодні має називатись. Він простягнув руку, й вона потиснула її, зі страхом усвідомлюючи, наскільки важка на ній каблучка з отрутою.
— Привіт, Деніеле.
— Привіт, — він насупив брови.
— Мм, я Алекс, — йой, після неї вже було кілька інших імен. Ой, добре.
— Приємно познайомитись, Алекс.
— Послухай-но, я ніколи так не вчиняю, — ніколи. Але…теє… чом би й ні? Чи можна дати тобі мій номер? Можливо, ми якось зустрінемось за тихою вечерею?
Вона витріщилась на нього, відверто приголомшена. Він запав на неї. Чоловік на неї запав. Ні, не чоловік. Невдовзі масовий убивця, який працює на психа наркоцаря.
Чи агент намагається відвернути її увагу?
— Ти мене злякалася? Присягаюсь, я не скривджу.
— Та ні, я тільки… теє, ніхто ще мене на побачення у потягу не запрошував. — І це була щира правда. Власне, її вже багато років ніхто на побачення не запрошував. — Я розгубилась. І це правда.
— Ось як я зроблю. Я запишу своє ім’я та номер на цьому папірці й віддам його тобі, а коли доїдеш до своєї зупинки, можеш викинути його у перший-ліпший смітник, що побачиш, бо смітити недобре, і враз про мене забудеш. Для тебе — мізерна турбота, кілька секунд змарнуєш на смітник.
Вона усміхнулась, коли він говорив, опустивши при цьому очі й зосереджено записуючи свої дані на звороті квитанції олівцем № 2.
— Дуже тактовно з твого боку. Я вдячна.
Він підвів очі, досі всміхаючись.
— Чи не треба викидати. Можеш скористатися ним, щоб мені зателефонувати, і ми кілька годин побалакаємо, поки я купуватиму тобі попоїсти.
Монотонний голос над головою оголосив станцію Пенн Квартер, і вона полегшено зітхнула. Бо їй ставало сумно. Так, вона збиралася провести вечір із Деніелом Бічем, але жодному з них це
