Чотири після півночі - Стівен Кінг

7

«Книгарня Пелла» містилася у великій, схожій на стайню будівлі на околиці ділового району Де-Мойна — цілковита протилежність мережевим книгарням із супермаркетів. Наомі спитала Майка. Її направили до столу для роботи з клієнтами, невеликої ятки, що нагадувала кабінку митної служби, між зоною, де продавали нові книжки, і більшою територією, де стояли старі.

— Мене звуть Наомі Гіґґінс. Ми говорили з вами по телефону трохи раніше.

— О, так, — сказав Майк. Він пошукав рукою на захаращеній полиці й узяв звідти дві книжки. Перша була «Улюбленими віршами американців», друга — «Порадником промовця» за редакцією Кента Ейделмена. Сем Піблз ніколи в житті не радів так сильно, побачивши дві книжки, і йому довелося боротися з поривом вихопити їх із рук продавця й притиснути до грудей.

— «Улюблені вірші» знайти легко. Але «Порадник промовця» перестали видавати. Гадаю, ми єдина книгарня звідси й до Денвера, де зберігся такий гарний примірник… окрім, звісно, бібліотечних екземплярів.

— Мені здається, що обидві просто чудові, — від щирого серця сказав Сем.

— Це для подарунка?

— Щось таке.

— Я можу загорнути його в подарунковий папір, якщо хочете; на це знадобиться лише секунда.

— Гадаю, що не потрібно, — мовила Наомі.

Обидві книжки коштували двадцять два долари п’ятдесят сім центів.

— Повірити не можу, — сказав Сем, коли вони вийшли з книгарні й рушили туди, де Стен Соумз припаркував позичену машину. — Не можу повірити, що все так просто… що ми просто повернемо книжки.

— Не радій, — зупинила Наомі. — Навряд чи все буде так просто.

8

Коли вони поверталися до аеропорту, Сем спитав Соумза, чи може він розповісти їм про Дейва і бейсбольні м’ячі.

— Якщо це особисте, то не треба. Нам просто цікаво.

Соумз глянув на торбу, що Сем тримав на коліні.

— А мені наче цікаво дізнатися про оте, — сказав він. — Хочете угоду? Та історія з бейсбольними м’ячами сталася десять років тому. Я розповім вам про неї, якщо ви розповісте мені про ці книжки через десять років.

— Згода, — кинула Наомі із заднього сидіння, а тоді додала те, про що подумав також Сем: — Звісно, якщо будемо живі.

Соумз засміявся.

— Так… Гадаю, деякі можливості не можна відкидати, га?

Сем кивнув.

— Іноді трапляються паскудні речі.

— Ще й як. Одна з них трапилася з моїм єдиним сином у 1980 році. Лікарі назвали її лейкемією, але взагалі це саме те, що ти щойно сказав, — одна з тих паскудних речей, які іноді трапляються.

— Ой, мені так шкода, — сказала Наомі.

— Дякую. Час від часу мені здається, що я вже навчився жити з цим, а тоді воно заходить ззаду і знову б’є мене по потилиці. Гадаю, деякі речі доводиться струшувати із себе дуже довго, а інші струсити взагалі неможливо.

Деякі речі струсити неможливо.

Ходи-но зсі мною, зсинку… Я з поліцсії.

Мені вже треба йти додому… то мій штраф сплачено?

Сем приклав тремтячу руку до куточка губ.

— Що ж, чорт забирай, я знав Дейва задовго до того, як це сталося, — почав Стен Соумз. Вони проминули вказівник із написом «АЕРОПОРТ 3 МИЛІ». — Ми разом росли, разом ходили до школи, разом віддавалися нестямним захопленням молодості. Та тільки я показився й перестав, а Дейв так і не зупинився.

Соумз похитав головою.

— П’яний чи тверезий, він був одним із найкращих хлопців, яких я коли-небудь знав. Але так сталося, що він частіше був п’яний, аніж тверезий, і ми якось наче втратили одне одного з очей. Здавалося, що найгіршим часом для нього став кінець п’ятдесятих. У ті роки він був п’яним увесь час. Пізніше Дейв почав ходити до АА і, здавалося, трохи вичухався… але він завжди знову падав із воза.

Я одружився в 68-му і хотів запросити його бути мені на весіллі за дружбу, але не наважився. Так сталося, що він прийшов тверезим — того разу, — але підстав сподіватися на це тоді не було.

— Я знаю, про що ви, — тихо сказала Наомі.

Стен Соумз засміявся.

— Ну, це навряд — така молода красунечка навряд чи знає, у які негаразди може загнати себе затятий пияк, — але повірте мені. Якби я запросив Дейва стояти коло мене під час весілля, то Лора — моя колишня — забризкала б піною все довкола. Але Дейв усе одно прийшов, і після того, як у 1970-му народився Джо, мій малий, я почав бачитися з Дейвом трохи частіше. Він якось по-особливому ставився до всіх дітей у ті роки, коли намагався витягти себе з пляшки.

Джо любив бейсбол понад усе на світі. Просто шаленів за ним — збирав альбоми для наліпок, картки із жувальних гумок… навіть набридав мені, щоб я купив супутникову антену, аби ми могли дивитися всі ігри «Роялз» — вони ж бо були його улюбленими, — а також ігри «Кабз», які можна було дивитися по чиказькому каналу «Дабл-ю-Джи-Ен». Коли йому виповнилося вісім, він знав середні показники всіх гравців основного складу «Роялз», а також статистику вдалих і невдалих подач майже кожного пітчера в Американській лізі. Ми з Дейвом три чи чотири рази водили його на ігри. Малий виглядав так, наче йому випала подорож до раю. Двічі Дейв возив його на ігри сам, коли мені доводилося працювати. У Лори від цього ставалися напади — вона казала, що Дейв повернеться п’яний як чіп і без малого, а той бродитиме вулицями Канзас-Сіті чи сидітиме десь у поліційному відділку, чекаючи, поки його хтось забере. Але нічого такого ніколи не ставалося. Наскільки я знав, Дейв не пив ані краплі, коли малий був поруч.

Коли Джо захворів на лейкемію, найгіршим для нього стало те, що лікарі заборонили йому їздити на ігри принаймні до червня, а може, і назавжди. Це гнітило його більше, ніж те, що він захворів на рак. Коли Дейв прийшов до нього, малий розплакався через це. Дейв обійняв його і сказав: «Якщо тобі не можна ходити на ігри, Джо, то я приведу «Роялз» до тебе».

Джо глипнув на нього і каже: «Тобто самих гравців, дядьку Дейве?» Так він його називав — дядьком Дейвом.

«Цього я зробити не можу, — сказав Дейв, — але можу зробити дещо майже таке саме».

Соумз під’їхав до воріт терміналу цивільної авіації й посигналив. Ворота знову загуркотіли, зачиняючись, і машина рушила туди, де чекав «навахо».

Він