Червоний Дракон - Томас Харріс
– Містере Парсонз, коли саме ви бачили того чоловіка на алеї? – спитав Спрінґфілд.
– Точно не скажу, я все намагався пригадати.
– Не пам’ятаєте, який то був час доби? Ранок? День? Вечір?
– Часи доби я знаю, не треба мені їх перераховувати. Може, після обіду. Не пам’ятаю.
Спрінґфілд потер потилицю.
– Перепрошую, містере Парсонз, проте я маю точно знати, як усе відбувалося. Ми не могли би пройти до вас на кухню, аби ви показали, з якого саме місця його побачили?
– Спершу покажіть посвідчення. Обидва.
У будинку – тиша, блискучі поверхні, застояне повітря. Чистота. Чистота. Відчайдушний порядок літньої пари, що бачить, як життя поступово втрачає різкість.
Ґрем шкодував, що не може зачекати надворі. Він був певен, що в тих шухлядах лежить відполіроване столове срібло з яєчним жовтком між зубцями виделок.
«Припини й берися за цього старого бздуна».
Крізь вікно над кухонною мийкою добре проглядалося заднє подвір’я.
– Ось. Задоволені? – спитав Парсонз. – Звідси можна розгледіти те місце. Я з ним не розмовляв і не пам’ятаю, який він був із себе. Якщо це все, то в мене багато роботи.
Уперше заговорив Ґрем:
– Ви сказали, що пішли по халат, а коли повернулися, то він уже зник. То ви були роздягнені?
– Так.
– Удень, по обіді? Вам нездужалося, містере Парсонз?
– Що я роблю в себе вдома – то моя справа. Захочу, так узагалі вдягну костюм кенгуру. Чого ви не шукаєте того вбивцю? Бо тут, мабуть, прохолодніше?
– Як я розумію, ви на пенсії, містере Парсонз, тож не має значення, одягаєтеся ви щодня чи ні. Здебільшого ви не носите одягу, так?
На скронях у Парсонза повиступали вени.
– Тільки те, що я на пенсії, ще не означає, що я щодня не одягаюся та не займаюся хатніми справами. Просто мені стало спекотно, тож я пішов у будинок прийняти душ. Я працював. Мульчував і до обіду вже виконав денну норму, а це більше, ніж ви за сьогодні встигнете.
– Ви що робили?
– Мульчував.
– У який день тижня ви мульчували?
– У п’ятницю. Минулої п’ятниці. Мульчу привезли вранці, величезну купу, і я… я все розкидав до обіду. Можете в «Садовому центрі» поцікавитися, скільки там було.
– А тоді вам стало жарко, ви зайшли до будинку й прийняли душ. Що ви робили на кухні?
– Готував собі чай із льодом.
– То ви діставали лід? Але ж холодильник стоїть аж там, далеко від вікна.
Парсонз, спантеличений і розгублений, перевів погляд від вікна на холодильник. Очі затуманилися, мов у рибини на ринку під кінець торгового дня. А тоді переможно заблищали. Він підійшов до шафи біля раковини.
– Я стояв отут, брав собі «Світ-н-лоу»28, коли побачив його. Ось і все. А зараз, якщо ви закінчили винюхувати…
– Гадаю, то він бачив Гойта Льюїса, – сказав Ґрем.
– Згоден, – відповів Спрінґфілд.
– То був не Гойт Льюїс. То був не він, – у Парсонза починали сльозитися очі.
– Як ви знаєте? – запитав Спрінґфілд. – То міг бути Гойт Льюїс, а вам просто здалося…
– Льюїс аж коричневий від цього сонця. У нього жирне старече волосся й бакенбарди, мов у тих білих південців, – Парсонз підвищив голос і тепер говорив так швидко, що слова важко було розібрати. – Ось як я знаю. Звісна річ, то був не Льюїс. Той хлоп був блідіший, а волосся – світле. Він повернувся спиною, щоб записати показники в журналі, і я зміг розгледіти волосся під кепкою. Блондин. На потилиці мов під лінійку стрижений.
Спрінґфілд стояв абсолютно нерухомо, та коли заговорив, тон усе одно був скептичний:
– А який він був на виду?
– Не знаю. Може, з вусами.
– Як Льюїс?
– У Льюїса немає вусів.
– Он як, – продовжив Спрінґфілд. – Він був на одній висоті з лічильником? Чи дивився на нього знизу вгору?
– Здається, на одному рівні.
– Ви б його пізнали, якби знову побачили?
– Ні.
– Якого він був віку?
– Не старий. Не знаю.
– Собаки Лідсів біля нього не бачили?
– Ні.
– Послухайте, містере Парсонз, я бачу, що помилявся, – сказав Спрінґфілд. – Ви нам дуже допомогли. Якщо ви не заперечуєте, то я пошлю до вас художника, і якщо ви просто дозволите йому посидіти тут, за вашим кухонним столом, то, може, опишете йому в двох словах того хлопця. Тепер я переконаний, що то був не Льюїс.
– Я не хочу, аби моє ім’я потрапило в газети.
– Не потрапить.
Парсонз пішов за ними надвір.
– Ви дуже гарно попрацювали над цим подвір’ям, містере Парсонз, – мовив Спрінґфілд. – Вам би легко дали за нього приз на якійсь виставці.
Парсонз нічого не відповів. Він кривив розпашіле обличчя, очі сльозилися. Він стояв там у своїх мішкуватих шортах та сандалях і дивився їм услід. Коли вони полишили його подвір’я, Парсонз схопив вила й узявся навіжено розпушувати землю, наосліп протикаючи квіти й розкидаючи по траві мульчу.
***
Спрінґфілд запитав по рації новини. Жодна комунальна чи муніципальна служба не посилала робітників в алеї за день до вбивства. Спрінґфілд передав опис від Парсонза й лишив вказівки для художника: «Скажи йому, щоб спочатку змалював стовп і лічильник, а тоді рухався далі. Свідка доведеться вдобрити по ходу».
– Наш художник не дуже любить навідуватися до свідків, – сказав голова детективів Ґрему, вивівши свій «Стріплайн Форд» на трасу. – Він любить, коли секретарки дивляться, як він працює, а свідок переминається з ноги на ногу й зазирає йому через плече. Поліцейський відділок – поганеньке місце опитувати того, кого не треба лякати. Щойно отримаємо портрет, підемо з ним по сусідах. Здається, ми напали на слід, Вілле. Такий легенький, невиразний, але ж слід, як гадаєш? Слухай, ми насіли на старого бідолаху, і він усе виклав. Тепер треба щось із цим робити.
– Якщо той чоловік в алеї – наш підозрюваний, то це поки що найкращі новини, – відповів Ґрем. Йому самому від себе було зле.
– Точно. І це означає, що він не просто виходить із автобуса та йде туди, куди пісюн укаже. Він має план. Ночує в місті. За два-три дні до подорожі знає, куди їде. У нього є якийсь задум. Оглянути місце, вбити хатню тваринку, потім родину. Що то за бісів задум такий? – Спрінґфілд замовк. – Це ж твоя парафія, чи не так?
– Так, моя. Якщо вже її комусь приписувати, то мені.
– Я знаю,