Червоний Дракон - Томас Харріс
– У вас з’явиться доступ до діафільмів із бібліотеки Асоціації адвокатів.
– Не думаю, що ви мені дістанете те, що я хочу.
– Спробуйте.
– У мене й так є що читати.
– Ви зможете поглянути на матеріали цієї справи. Ось вам ще одна причина.
– Та що ви кажете.
– Гадав, вам буде цікаво дізнатися, чи ви розумніші за людину, яку я шукаю.
– То за цією логікою ви гадаєте, що розумніші за мене, оскільки піймали мене.
– Ні. Я знаю, що не розумніший за вас.
– То як ви мене піймали, Вілле?
– У вас були слабкі місця.
– Які слабкі місця?
– Пристрасть. І ви божевільний.
– Ви дуже засмаглий, Вілле.
Ґрем не відповів.
– Руки огрубілі. Більше не схожі на руки копа. Цей лосьйон після гоління могла вибрати хіба що дитина. Там на пляшці такий кораблик, правда?
Доктор Лектер майже не тримає голову прямо. Він схиляє її набік, коли ставить питання, наче загвинчує вам в обличчя свердло цікавості. Тиша, потім Лектер продовжує:
– Не думайте, що мене вийде переконати, потураючи моїм інтелектуальним амбіціям.
– Я й не думаю, що зможу вас переконати. Ви або візьметеся за справу, або ні. У будь-якому разі, над нею вже працює доктор Блум, а він найбільш…
– Матеріали у вас із собою?
– Так.
– І фотографії?
– Так.
– Залишите їх мені, може, я перегляну.
– Ні.
– Вам часто сняться сни, Вілле?
– До побачення, докторе Лектер.
– Ви ще не пригрозили забрати в мене книжки.
Ґрем пішов геть.
– Гаразд, лишайте матеріали. Я поділюся своєю думкою.
Ґрему ледве вдалося втиснути неповну теку у висувну тацю. Лектер потягнув її до себе.
– Там згори підсумок. Можете просто зараз прочитати, – сказав Ґрем.
– Ви не проти, якщо я читатиму на самоті? Дайте мені годину.
Ґрем чекав на пошарпаній пластиковій канапі в непривітній кімнаті для персоналу. Раз у раз по каву заходили санітари. Він із ними не розмовляв. Він дивився на дрібні предмети в кімнаті й радів, що чітко тримає фокус. Двічі довелося йти в туалет. Тіло оніміло.
Наглядач знову запустив його в блок підвищеної безпеки.
Лектер сидів за своїм столом, погляд туманився думками. Ґрем знав, що майже всю годину доктор роздивлявся фотографії.
– Це дуже сором’язливий хлопчик, Вілле. Хотів би я з ним познайомитися… Ви не розглядали такої можливості, що він має фізичні вади? Або вважає, що має фізичні вади?
– Дзеркала.
– Так. Ви помітили, що він порозбивав усі дзеркала в обох будинках, і не просто для того, щоб отримати потрібні осколки. Ті осколки він вставляв не для того, щоб заподіяти шкоду. А для того, щоби бачити себе. У їхніх очах… місіс Джекобі та… як звали другу?
– Місіс Лідс.
– Так.
– Цікаво, – сказав Ґрем.
– Це не цікаво. Ви й раніше про це думали.
– Так, міркував.
– Ви просто прийшли на мене подивитися. Просто відчути старий аромат, чи не так? Чому ви самі не взяли запах?
– Хотів почути вашу точку зору.
– У мене її поки що немає.
– Коли з’явиться, я б хотів її дізнатися.
– Можна я лишу теку?
– Я ще не вирішив, – відповів Ґрем.
– Чому немає опису ділянок? Ось вам фасади будинків, плани кімнат, діаграми з місцями, де сталися вбивства, і практично ніякої згадки про ділянки. Які там подвір’я?
– Великі задні подвір’я, подекуди з живоплотом. А що?
– А те, мій любий Вілле, що оскільки наш пілігрим має особливі стосунки з місяцем, то він може захотіти вийти надвір і подивитися на нього. Ще, зрозуміло, перед тим, як приводити себе до ладу. Ви бачили кров у місячному сяйві, Вілле? На вигляд досить чорна. Звісно, зберігається специфічний блиск. Якщо, скажімо, людина любить роздягатися, то для таких забав краще мати усамітнене заднє подвір’я. Треба ж і про сусідів подумати, та-а-ак?
– Гадаєте, подвір’я може бути фактором, за яким він обирає жертв?
– О так. І, ясна річ, жертв тільки більшатиме. Залиште мені теку, Вілле. Я вивчу матеріали. Якщо з’являться нові – я також хочу їх побачити. Можете мені зателефонувати. З нечастої нагоди, коли телефонує мій адвокат, сюди приносять апарат. Раніше нас зв’язували через інтерком, але, звісно, розмову чули всі. Не залишите мені свій домашній номер?
– Ні.
– Ви знаєте, як упіймали мене, Вілле?
– До побачення, докторе Лектер. Повідомлення для мене можете лишати за номером, зазначеним у теці.
Ґрем подався геть.
– Ви знаєте, як упіймали мене?
Ґрем уже зник з очей Лектера й хутко йшов до далеких сталевих дверей.
– Ви піймали мене тому, що ми з вами однакові, – останнє, що почув Ґрем, коли за спиною зачинилися сталеві двері.
Він заціпенів, не відчував нічого, окрім страху втратити це заціпеніння. Він ішов, похиливши голову, ні з ким не розмовляючи, слухав власний пульс, мов десь далеко птах б’є крилами. Здавалося, надвір дорога недалека. Це всього лиш будівля. Між доктором Лектером і вулицею всього лиш п’ять дверей.
У Ґрема з’явилося абсурдне відчуття, що Лектер вийшов надвір разом із ним. Вілл зупинився біля входу й роззирнувся, пересвідчившись, що навколо нікого немає.
А в машині через дорогу сидів Фредді Лаундз, висунувши у вікно свій довгий об’єктив. Він зробив гарний знімок Ґрема в профіль, захопивши слова, що були викарбувані над ним у камені: «Балтиморська державна лікарня для психічно хворих злочинців».
Як з’ясувалося потім, «Народне базікало» обрізало фотографію так, що на ній було видно тільки обличчя Ґрема й два останні слова з назви.
8
Коли Ґрем пішов, доктор Ганнібал Лектер ліг на лежак і приглушив світло в камері. Минуло кілька годин.
Якийсь час він перебирав текстури: плетиво ниток у наволочці, якої він торкався руками, зведеними за головою; гладенька мембрана, що вистеляла внутрішню поверхню щоки.
Потім він перейшов на запахи, прокручував їх подумки знову й знов. Деякі були справжні, деякі – ні. У каналізацію засипали вапно «Клорокс»; сперма. Десь у кінці коридору почали роздавати чилі; уніформа, що вже задубіла від поту. Ґрем не погодився дати свій домашній номер; гіркуватий запах зелені – зрізаної нетреби й грудники.
Лектер
