Червоний Дракон - Томас Харріс

Він зателефонував у поліцейський відділок і лишив для Спрінґфілда повідомлення, що хоче приєднатися до обходів починаючи із завтрашнього ранку. Більше робити було нічого.

Джин допоміг йому заснути.

6

Усі нові дані в справі Лідсів переносилися на тонкі маленькі аркуші й складалися на столі Бадді Спрінґфілда. На сьому ранку вівторка, коли Бадді прибув на роботу, їх уже назбиралося шістдесят три штуки. Записка, що лежала згори, була позначена червою наліпкою.

Ішлося в ній про те, що поліція Бірмінгема знайшла кота, що його поховали в коробці з-під взуття за гаражем Джекобі. Між лапками тварини лежала квіточка, а саме тіло було загорнуте в кухонний рушник. На кришці дитячою рукою було виведено імʼя кота. Нашийника не виявилося. Коробка перевʼязана мотузкою, що трималася на вузлі з бантиком.

Судмедексперт із Бірмінгема повідомив, що кота задушили. Він поголив тварину й не знайшов ніяких колотих ран.

Спрінґфілд постукав по зубах дужкою окулярів.

Поліцейські натрапили на місце, земля була мʼякою, тож скористалися лопатою. Той клятий метановий зонд так і не знадобився. Знову ж таки, Ґрем був правий.

Голова детективів лизнув великий палець і став передивлятися решту повідомлень. У більшості йшлося про підозрілі транспортні засоби, що з’явилися поблизу місць злочинів протягом останнього тижня, – невиразні описи, із зазначенням хіба що типу кузова й кольору. Мешканці Атланти отримали чотири анонімні дзвінки з погрозою: «Я вас пришию, як Лідсів».

Доповідна від Гойта Льюїса лежала в середині стосу.

Спрінґфілд набрав начальника нічної зміни.

– Що там із доповідною від контролера, щодо того Парсонза? Номер сорок вісім.

– Цієї ночі ми намагалися перевірити цю інформацію в комунальних службах, шефе, з’ясувати, чи не посилали вони кого на ту алею, – відповів начальник зміни. – Вони пообіцяли зв’язатися з нами сьогодні вранці.

– Негайно пошліть когось до них, – наказав Спрінґфілд. – Хай їдуть до санітарно-гігієнічної служби, до міського проектувальника, шукають дозволи на будівничі роботи на тій алеї. Перехопите мене в машині.

Він набрав номер Вілла Ґрема:

– Вілле? Зустрічаємося перед твоїм готелем за десять хвилин – треба трохи прокататися.

О 7:45 Спрінґфілд вже припаркувався в кінці алеї. Вони з Ґремом рушили пліч-о-пліч коліями, що продавили в гравії колеса автівок. Навіть о цій ранковій годині сонце вже припікало.

– Дістав би й ти собі капелюха, – порадив Спрінґфілд, опускаючи на очі криси свого модного солом’яного бриля.

Сітчастий паркан на задньому подвір’ї Лідсів був обвитий зеленню. Чоловіки зупинилися біля стовпа з лічильником електроенергії.

– Якщо він прийшов звідси, то йому було видно всю задню частину ділянки й будинку, – сказав Спрінґфілд.

Минуло лише п’ять днів, а ділянка Лідсів уже почала набувати занедбаного вигляду. Трава на моріжку стала нерівною, поміж неї пробивалася дика цибуля. Подвір’я всіялося дрібними гілочками. Ґрему кортіло їх позбирати. Здавалося, будинок спав. Заґратований ґанок поплямували, помережали довгі ранкові тіні дерев. Стоячи зі Спрінґфілдом на алеї, Ґрем внутрішнім зором бачив, як зазирає у вікно, як відчиняє двері з чорного ходу. Дивно, проте відтворення дій убивці тепер, при сонячному світлі, давалося йому не так легко. Ґрем дивився, як від вітру легенько хитається дитяча гойдалка.

– По-моєму, це Парсонз, – сказав Спрінґфілд.

Г. Дж. Парсонз зрання вже був надворі, сапав будяки на клумбі у своєму задньому подвір’ї за два будинки від Лідсів. Спрінґфілд і Ґрем пішли до задніх воріт Парсонза й зупинилися біля сміттєвих баків. Кришки кріпилися ланцюгом до паркану.

Спрінґфілд дістав рулетку й виміряв висоту, на якій висів лічильник.

У нього були дані про всіх сусідів Лідсів. І в даних на Парсонза йшлося про те, що він працював у поштовому відділенні й вийшов на пенсію раніше належного строку, за вимогою керівника. А керівник пояснив це тим, що Парсонз «із часом стає все більш неуважним».

Нотатки Спрінґфілда містили й чутки. Сусіди казали, що дружина Парсонза якомога частіше їздить до сестри в Мейкон, а син узагалі припинив йому телефонувати.

– Містере Парсонз, містере Парсонз, – гукнув Спрінґфілд.

Парсонз похилив садові вила на стіну будинку й підійшов до паркану. На ньому були сандалі й білі шкарпетки. На пальцях шкарпеток виднілися плями від землі й трави. Шкіра на обличчі була рожева та лискуча.

«Атеросклероз», – подумалося Ґрему. Свою таблетку він уже ковтнув.

– Так?

– Містере Парсонз, не поговорите з нами хвилинку? Сподіваємось, ви зможете нам допомогти, – сказав Спрінґфілд.

– Ви з енергетичної компанії?

– Ні, мене звати Бадді Спрінґфілд, я з поліцейського відділку.

– То ви про вбивство прийшли поговорити. Дружина та я, ми були в Мейконі, про що я вже розказав офіцеру…

– Знаю, містере Парсонз. Ми хотіли попитати про ваш лічильник електроенергії. Чи…

– Якщо той… контролер сказав, що я вчинив щось протизаконне, то він просто…

– Ні-ні. Містере Парсонз, чи бачили ви минулого тижня якогось чужинця, що знімав показники лічильника?

– Ні.

– Ви певні? Наскільки мені відомо, ви сказали Гойту Льюїсу, що хтось знімає показники попереду нього.

– Сказав. І недарма. Я за всім слідкую та надішлю повний звіт у Комісію з комунальних послуг.

– Так, сер. Я впевнений, що вони про все подбають. Що за людина знімала показники з вашого лічильника?

– То був не чужинець, а якийсь робітник із Енергокомпанії Джорджії.

– Звідки ви знаєте?

– Ну, бо він на вигляд був як контролер.

– У що він був одягнений?

– У те, у що вони всі зазвичай одягнені. Що там? Коричневий комбінезон і фірмовий кашкет.

– Ви бачили його обличчя?

– Того не пригадую. Я саме визирав у вікно на кухні, коли його примітив. Хотів із ним поговорити, але довелось одягати халат, і, поки я вийшов надвір, він уже зник.

– У нього був фургон?

– Не пам’ятаю такого. Що відбувається? Чого ви про це розпитуєте?

– Ми обходимо всіх, хто був у цьому районі минулого тижня. Це дуже важливо, містере Парсонз. Постарайтесь пригадати.

– То ви дійсно прийшли через те вбивство. Іще нікого не заарештували, так?

– Ні.

– Я цієї ночі дивився надвір, так протягом п’ятнадцяти хвилин не проїхало жодної патрульної машини. Справжній жах – те, що трапилося з Лідсами. Дружина мало не здуріла. Цікаво, хто купить їхній будинок. Пару днів тому бачив, як до нього приглядаються якісь ніґери. Знаєте, я кілька разів був говорив із Лідсом щодо їхніх дітей, але загалом нормальна була родина. Звісно, він не хотів прислухатися до моїх порад із приводу моріжка. Міністерство сільського господарства випускає пречудові брошурки про боротьбу з бур’янами. Зрештою, я просто поклав їх