Червоний Дракон - Томас Харріс
Ґрем прикусив нижню губу й теж став чекати. Двері на екрані прочинилися, і зайшла місіс Лідс із продуктовими пакетами. Вона кліпнула, засміялася від несподіванки та поправила вільною рукою своє скуйовджене волосся. Її губи заворушилися, вона зникла з кадру, а за нею увійшли діти з меншими пакунками. Дівчинці було шість, хлопчикам – вісім і десять.
Молодший хлопець, вочевидь, бувалий актор домашніх кінострічок, указав на свої вуха й поворушив ними. Камеру тримали досить високо. Згідно зі звітом патологоанатома, Лідс був сімдесят п’ять дюймів26 заввишки.
Ґрем вирішив, що цей уривок знімали ще на початку весни. Діти були у вітрівках, а шкіра місіс Лідс здавалася блідою. Її тіло в морзі вже було засмагле, з білими плямами від купальника.
Далі пішли коротенькі сцени: хлопці грають у пінг-понг у підвалі, дівчинка, Сюзан, загортає у своїй кімнаті подарунок, зосереджено висолопила язичок до верхньої губи, з чола звисає прядка волосся. Вона прибирає волосся пухкенькою ручкою – так само, як це робила її мати на кухні.
Наступна сцена показує Сюзан у ванні з бульбашками, дівчинка сидить навпочіпки, мов жабенятко. На голові – велика шапочка для купання. Тепер камера розташована нижче, фокус не такий чіткий – ясна річ, що знімає один із братів. Уривок закінчується тим, що Сюзан беззвучно кричить у камеру й затуляє обома руками свої дитячі груди, а шапочка сповзає на очі.
Аби не пасти задніх, містер Лідс також пристеріг місіс Лідс у душі. Шторка у ванній напинається й колишеться, мов завіса перед шкільною виставою. З-за шторки зʼявляється рука місіс Лідс. У руці – велика губка. Сцена закінчується тому, що в об’єктив летить мильна піна.
Наостанок – кадр із Норманом Вінсентом Пілом27 у телевізорі, тоді різкий перехід на Чарльза Лідса, який хропе в кріслі, де наразі сидів Ґрем.
Ґрем дивився на порожній квадратик світла на екрані. Лідси йому сподобалися. Він шкодував, що побував у морзі. Подумав, що божевільному, який відвідав їхню оселю, вони теж сподобалися. Проте найбільше вони йому подобалися саме у своєму теперішньому стані.
Ґрем відчував, що голова стала дурною, мов ватою напхана. Він плавав у готельному басейні, доки ноги не відмовили, а тоді виліз із води, думаючи одночасно про дві речі – про мартіні з джином «Танкерей» та про смак губ Моллі.
Він зробив собі мартіні в пластиковій склянці й зателефонував Моллі.
– Привіт, крале!
– Привіт, малий! Ти де?
– У цьому клятому готелі в Атланті.
– Добро людям несеш?
– Усім, та не тобі. Мені самотньо.
– Мені теж.
– Хочу тебе.
– Я тебе теж.
– Розкажи про себе.
– Ну, мала сьогодні перепалку з місіс Голпер. Вона хотіла повернути сукню з величезною плямою від віскі на дупі. І сліпому видно, що вона її вдягала на ту зустріч Молодіжної торгової палати.
– А ти що сказала?
– Сказала їй, що не продавала річ у такому стані.
– А вона що сказала?
– Сказала, що раніше не мала жодних проблем із тим, щоб повернути одяг, саме тому й закуплялася в моєму магазині, хоч іще багацько інших крамниць знає.
– А ти що на це сказала?
– Ой, сказала, що засмучена, бо телефоном Вілл спілкується, мов той бовдур.
– Зрозуміло.
– У Віллі все гаразд. Зариває кілька черепашачих яєць, що їх відкопали собаки. Розкажи, чим ти займаєшся.
– Читаю звіти. Харчуюсь нездоровою їжею.
– І, мабуть, багато думаєш.
– Ага.
– Можу чимось тобі допомогти?
– Просто я ні в чому не впевнений, Моллі. Замало інформації. Тобто інформації багато, але я ще не опрацював її до ладу.
– То ти ще залишишся в Атланті? Я не вимагаю, щоб ти негайно їхав додому, просто цікавлюся.
– Не знаю. Пробуду тут іще принаймні кілька днів. Сумую за тобою.
– Хочеш секс телефоном?
– Не думаю, що я це витримаю. Гадаю, краще не треба.
– Не треба що?
– Говорити про секс.
– Окей. Але ж ти не проти, якщо я про це думатиму, гаразд?
– Звісно, не проти.
– У нас новий собака.
– От дідько.
– Схоже, покруч від басетгаунда й пекінеса.
– Чарівно.
– У нього великі яйця.
– Тільки не треба про його яйця.
– Вони мало не по землі волочаться. Йому доводиться їх втягувати на бігу.
– Він того не може.
– Ще й як може. Ти ж не знаєш.
– Ще й як знаю.
– А ти свої можеш втягнути?
– Так і знав, що ми до цього йдемо.
– Тож?
– Якщо хочеш знати, одного разу таки втягнув.
– І коли це було?
– В юності. Коли довелося поспіхом стрибати через паркан із колючим дротом.
– Чому?
– Бо я тоді ніс кавуна, що не мої руки ростили.
– То ти тікав? Від кого?
– Від одного знайомого свинопаса. Його собаки підняли, і він вискочив зі своєї халупи в самих підштаниках, розмахуючи дробовиком. На щастя, він перечепився через підпорку для каролінських бобів і дав мені фору.
– Він у тебе стріляв?
– Тоді мені здалося, що так. Проте ті залпи, що я чув, могли походити з мого гузна. Щодо цього я й досі не певен.
– То ти перемахнув через паркан?
– Запросто.
– Злочинні нахили, навіть у такому віці.
– Немає в мене злочинних нахилів.
– Звісно, що нема. Я тут думаю кухню перефарбувати. Який тобі колір подобається? Вілле? Який тобі подобається колір? Ти ще там?
– Ага, ну, жовтий. Нумо фарбувати в жовтий.
– Жовтий мене потворить. Я за сніданком буду зелена.
– Тоді в синій.
– Синій холодний.
– То пофарбуй, матері її ковінька, хоч у відтінок дитячого гівна, мені байдуже… Ні, стривай, я, мабуть, уже незабаром приїду додому, то ми підемо в спеціальну крамничку, подивимося там на палітру й таке інше, добре? Може, прихопимо нові ручки на шафи, щось таке.
– Давай, давай купимо ручок. Не знаю, чого я про це мову завела. Слухай, я люблю тебе, сумую за тобою, і ти робиш корисну справу. І воно тобі тяжко дається, це я теж знаю. Я тут і буду тут, коли б ти не повернувся додому, або ж зустрінуся з тобою будь-де й будь-коли. Ось що я хотіла сказати.
– Люба Моллі. Люба Моллі. Іди спати.
– Гаразд.
– Добраніч.
Ґрем лежав, закинувши за голову руки, і видобував із пам’яті обіди з Моллі. Кам’яні краби й келихи «сансерру», суміш вина й солоного бризу.
Таке було його прокляття – прискіпуватися під час розмови, так само він учинив і зараз. Зірвався на неї після невинного зауваження про «злочинні нахили». Дурень.
Для Ґрема інтерес, що виявляла до
