Безцінний - Зигмунт Мілошевський

Зоф’я з поваги до найвищої влади проковтнула коментар, що «відділ» був за інших урядів, а нині це одноособова комірчина, і ледь кивнула генералові. Він не скидався ані на генерала, ані на військового, доглянутий п’ятдесятилітній чоловік, від якого віяло духом приватної фірми, спортзалу, сквошу та автомобіля за півмільйона.

— Пані Зоею, — почав з приємною усмішкою генерал Ґаґатек.

— Докторко Лоренц, — виправила вона.

— Докторко Лоренц, — провадив далі генерал уже без усмішки. — Який, на вашу думку, найважливіший утрачений нами твір мистецтва?

Знизала плечима.

— У Польщі ми завжди мали загалом тільки дві картини. Звісно, якщо дивитися з перспективи світового мистецтва, йдеться не про сентиментальну вартість з народної точки зору, про цей суцільний дзенькіт зброї та засапаних коней. Обидві картини завжди висіли поряд у Кракові. «Пані з горностаєм» Леонардо да Вінчі й досі там висить, а від «Портрета Юнака» залишилася сама рама. Це загалом найважливіша й найдорогоцінніша серед коли-небудь розшукуваних картин. Я не побоялася б назвати її чоловічою версією «Мони Лізи».

— Яка її вартість? — міністр культури доводив, що, окрім відомства оборони, міг опинитися й у Міністерстві фінансів.

— Вона безцінна і може бути продана лише на чорному ринку, але, судячи з інших транзакцій, можна припускати, що коштує від ста мільйонів доларів і вище. А тепер я хотіла б знати, навіщо ви мене викликали до цієї скляної домовини.

Ґаґатек мовчки подав їй течку з документами. Відкрила, всередині було кільканадцять знімків формату А4. Переглянула їх і розклала на столі. На всіх був чудово відомий їй з репродукцій портрет. Юнак з ніжними жіночними рисами дивився на глядача так само, як Мона Ліза зі стін Лувру. Голова повернута на три чверті, чорні зіниці втупились у глядача, легка усмішка блукає на устах. День, мабуть, був холодний, хлопець накинув на білу сорочку коричневе хутро, неслухняні чорні кучері, які вільно спадали аж до ключиць, накрив шапкою.

Зоф’я Лоренц дивилася в чорні очі ренесансного молодика, портрет якого написав Рафаель, і боролася з емоціями. Знала всі довоєнні фотографії цієї картини. Серед них декілька кольорових. Знала всі деталі, від витонченого рисунка нігтів до веж містечка, яке ген далеко за вікном притулилося під невисокими пагорбами. Знала цю бешкетну усмішку, якою він, здавалося, промовляв: «Ніколи мене не знайдете», і яка — хоч нікому ніколи в цьому не зізнавалася — була викликом, що йому віддала перевагу перед усіма іншими можливостями кар’єри. Могла стати експертом в аукціонному домі на заході, могла працювати комерсанткою у сфері продажу творів мистецтва, могла консультувати заможних світу цього під час купівель та інвестицій, могла зараз гріти свій задок на власній яхті, пришвартованій біля Генуї, замість того, щоб переживати з приводу останнього перед квітнем сонячного дня. Могла, однак завжди, коли її обсідали сумніви, дивилася на цю бешкетну усмішку на заставці свого комп’ютера, й думала: «Я знайду тебе, негіднику!»

Єдиний випадок у житті докторки Лоренц, коли вона дозволяла собі вжити таке ординарне слово.

У неї було багато причин, щоб знайти «негідника». Більше, ніж хотіла б.

Ті знімки, на які дивилася зараз, без сумніву, були сучасними. По-перше, знала всі архівні. По-друге, хоча ці знімки й були дещо нечіткі, зроблені наче з-під поли, але їхня якість не викликала сумніву, що зроблені вони нещодавно. По-третє, на одному із знімків з загальним планом «Портрет Юнака» висів на стіні поряд з великим телевізором LCD.

— Є якісь запитання? — Прем’єр не міг витримати її мовчання, видно, всі очікували жіночої емоційної реакції з вигуками й непритомністю.

— Два. Їх перевірили?

— У двох різних криміналістичних лабораторіях, — відповів Ґаґатек. — Експерти погодилися, що це знімки тієї самої картини, яку фотографували перед війною. Немає жодних варіантів, що це копія. Це одна й та сама картина.

Лоренц затарабанила нігтями по стільниці з дешевої меблевої дошки.

— А друге? — Прем’єр знову не витримав.

— Що за дурноголове створіння повісило Рафаеля біля телевізора?

Прем’єр зітхнув і відкинувся у кріслі. Решта дивилися на нього з очікуванням.

— І тут доходимо до суті нашої зустрічі. Нам, тобто Речі Посполитій, вдалося дістати інформацію, що картина не була знищена під час війни й що вона перебуває у приватних руках. Нам вдалося, як ви бачите, підтвердити існування картини. Іншими словами, ми знаємо, що вона є, і знаємо, де вона. І на сто відсотків знаємо, що немає жодного шансу повернути її в легальний спосіб. Якщо зробимо найменший рух у цьому напрямку, Рафаель цього разу зникне капітально, ще до того, як факс із нашим листом закінчить рухатись телефонним кабелем.

— Ну гаразд. Але в кого він? Де його тримають?

Прем’єр нахилився в її бік.

— Шановна пані докторко, прошу мене уважно вислухати, бо я зроблю вам пропозицію, на яку не можна не погодитися. Ви можете скільки завгодно палити мене поглядом, але я знаю, яка у вас заставка на комп’ютері. Я знаю історію вашої родини. І знаю, чого зі своїми здібностями ви й далі сидите в тій комірчині. А ви напевне знаєте, що для нас означало б перед виборами сфотографуватися в Музеї Чарторийських у Кракові разом з віднайденим скарбом. Ну і є, звичайно, близький нашому серцю національний інтерес, усміхнені польські діти на екскурсії в музеї і так далі.

Зоф’я звела брову. Цікаво.

— Я казав, що немає можливості повернути його легально. Але польська держава охоче допоможе вам настільки, наскільки зможе, щоб знайти його, ну, так, просто.

— Нелегально?

— Скажімо, так.

— Маю стати злодійкою?

— Ну навіщо одразу так. Ми теж іноді мусимо щось знайти або повернути, ну, так просто, зазираючи заради доброго діла до кишені платника податків. І ніхто не називає нас злодіями.

Зоф’я з кам’яним обличчям витримала погляд прем’єра, міркуючи, що не вибухнути зараз сміхом — це найбільший виклик у її професійній кар’єрі.

— Ви станете почесною пошукачкою, пошукателькою… — прем’єр глянув на міністра культури. — Як правильно сказати?

— Уявлення не маю.

— У будь-якому разі ви знайдете для вітчизни те, що повинно бути на батьківщині. Визволите останнього в’язня Другої світової війни й повернете його додому.

Лоренц мовчала.

— А якщо мені не вдасться? — запитала врешті.

— Рафаель для нас важливий, ви для нас архіважлива, але інтереси держави понад усе.

— Тобто успіх буде спільним, а поразка — моєю.

Прем’єр скривився.

— Можна й так сформулювати, якщо вам подобаються неделікатні вислови.

Сиділа нерухомо, нервово потираючи ногу об ногу й намагаючись прогнати набридливу думку, що без високих підборів її литки завжди здаються товстими.