Безцінний - Зигмунт Мілошевський

Фрей помітно здригнувся, не чекаючи такої раптової зміни тону.

— Звісно, дуже перепрошую, я не подумав. Даруйте, я обожнюю Тиціана і його учнів, тож просто повісив копію картини, яка мені дуже подобається.

— Не дуже розумію, — озвався Маєвський.

— Ця картина — це «Венера й Амур», копія Бордоне[16], оригінал висить у Національному музеї у Варшаві, — промовив Кароль, дивлячись на полотно розміром десь із метр на півтора, на якому Амур зі злостивим обличчям іде зі стрілами в бік розпростертої на покривалі Венери з апетитно великою дупкою. Що ж, Бордоне мав однозначно конкретніший смак, ніж Боттічеллі.

— Ага, але це, мабуть, не злочин — мати копію якоїсь картини. У мене в самого є «Лілії» Мане, і я їх дуже ціную.

— Звичайно, це не злочин, — відповів цього разу Фрей, поблажливо не виправляючи помилку. — Незручно вийшло, і я ще раз перепрошую. Річ у тім, що перш ніж американці передали картину Польщі, багато років її власником, який, між іншим, часто експонував її у своїй резиденції…

— Над каміном, точнісінько, як і ви, професоре, — ущипливо докинув Кароль.

— … був певний джентльмен, який залишив в історії світу винятково чорний слід.

— Боже милостивий! — вигукнув польською Кароль, заливаючись сміхом. — Тільки німець може в такий спосіб охарактеризувати Гітлера. Певний джентльмен…

Маєвський покрутив головою з недовірою, а Фрей перестав виглядати як чарівний представник німецької богеми. Стиснув вуста, відвернувся і провів їх у глиб приміщення, де була картина, по яку вони приїхали.

За спиною Фрея віце-голова Маєвський подавав Бознанському знаки, натякаючи, щоб той опанував себе: він не хотів смертельно образити німця й повертатися до Варшави з порожніми руками. Кароль у відповідь заспокійливо махнув рукою.

— Прошу, панове, ось те, по що ви приїхали. — Німець показав рукою на простий мольберт, на якому стояла картина, освітлена точковим прожектором.

Олійний портрет був завбільшки приблизно з аркуш паперу формату А4 і навіть якщо не був прекрасний, то принаймні дуже гарний. Це було погруддя жінки з неймовірно буйними чорними кучерями, яка грайливо дивилась на глядача й ніби хотіла сказати, що вистачить легкого протягу чи делікатного поруху руки, щоб опав шматок легкої прозорої тканини, що ледве приховував її бюст і був єдиною накидкою. І що вона насправді нічого не має проти того, щоб хтось оцей рух зробив. Етюд до цієї картини, олія на картоні, був проданий кілька років тому в Агрі майже за п’ятдесят тисяч злотих. У порівнянні з цим портретом він виглядав як звичайна вправа. Дівчина з етюду нагадувала знуджену шльондру, а ця була втіленням спокуси, художник навіть сховав її очі в тіні, щоб поглибити таємницю. Гарна річ, багато чоловіків хотіло б, аби ця кудлата красуня водила за ними поглядом з кабінетної стіни.

— Принагідно прошу прийняти мою пошану, — звернувся Фрей до Маєвського. — Великі корпорації відомі радше тим, що заощаджують кожен пфеніг, тобто євро-цент, інвестують, виплачують дивіденди, переказують кошти на рахунки в офшорних зонах. Той факт, що ви хочете придбати цей чудовий портрет і подарувати його музею, гідний похвали.

Маєвський легенько вклонився.

— Хоча це трохи принизливо, що мусимо викуповувати твір, який було викрадено під час війни з польського музею, у німецького антиквара, — невимушено проказав Бознанський, опускаючись на канапу. — Я, пане голово, не певен, наскільки добре ви знаєте долю цієї картини. Висіла у Захенті[17], звідки на початку окупації потрапила, як і багато інших польських творів мистецтва, до Національного музею у Варшаві. Бідолахи думали, що там колекції будуть у безпеці. Звичайно, дуже швидко з музею повитягали найкращі екземпляри, а решту, як цей портрет, потрошку розграбовували. Найгірше було під час повстання. Німці, — спеціально підкреслив це слово, знаючи, що політкоректність сусідів дозволяє називати учасників тієї війни не інакше, як «нацистами», — наче блекоти об’їлися, вдиралися до музеїв, наче до безкоштовної крамниці з пам’ятками. Ця красуня має виразні семітські риси, але, очевидно, на тому етапі нікому на заваді це вже не стояло.

Професор Даґоберт Фрей заклякнув біля портрета.

— Так, війна була страшною для мистецтва, — сказав він, не звертаючи уваги на зухвалий тон Кароля. — Нацисти крали у завойованих народів, союзники — у переможених німців, росіяни — від усіх поспіль, до того ж процвітало нечуване мародерство, і в оцих умовах французькі перекупники вирішили продати все, що тільки можливо, користуючись європейським рейвахом. Дивний час, добре, що він уже позаду. Добре, що не все було знищено, що вигулькують картини, які можуть повернутися до законних власників.

— Якщо тільки ці власники заплатять п’ятдесят тисяч євро.

— Арт-дилерові, який її не вкрав і не успадкував, а лише легально купив на аукціоні.

— Користуючись тим, що польський уряд не встиг заявити претензії, бо картину було виставлено на аукціоні у якомусь селі, а перед тим дуже ретельно стерто з неї музейні печатки і підпис художника.

— Я арт-дилер, а не експерт. Я придбав цю картину як портрет молодої жінки невідомого художника, скоріше за все, дев’ятнадцятого століття. І зазначу, що міг би її продати кому завгодно, але погодився, щоб першість належала транзакції, яка уможливить повернення картини до музею.

— І принагідно заробите на цьому тридцять п’ять тисяч євро.

— Що ж, я ніколи не казав, що зроблю це безоплатно. Крім того, ви добре знаєте, що якби я виставив її на аукціоні у Польщі, скоріше за все заробив би значно більше, а портрет опинився б у приватній колекції. Я маю приготувати документи, чи у вас є якісь запитання?

— Одне. — Познанський вмостився ще зручніше, склав руки на грудях, на зап’ясті сталево блиснув годинник Audemars Piguet із серії Royal Oak Offshore, який Фрей упізнав; незважаючи на те, що атмосфера псувалася, Кароль побачив схвалення в очах арт-дилера. — Що ваш батько робив під час війни?

— Йому поталанило, його не послали на фронт. Служив у резервній роті Вермахту під Ганновером. На кухні.

— Як усі, — прокоментував Бознанський.

— Це була винятково велика кухня у винятково багаточисельній роті.

— Так, стільки років подорожую Німеччиною, а ніколи не зустрічав близьких родичів есесівців, які служили у Варшаві і спершу замордували за кілька тижнів двісті тисяч осіб, потім пустили з димом ціле місто, і, нарешті, взяли собі на пам’ять Вичулковського, щоб за кілька десятиліть онуки могли замазати підпис і, скориставшись допомогою таких, як ви, фахівців, заробити ще трохи грошей на відпустку в Таїланді.

Віце-голова Маєвський стояв блідий і нерухомий, тепер був впевнений, що єдиним, що він привезе з цієї подорожі, буде звіт