Безцінний - Зигмунт Мілошевський

— Де це?

— Так чи ні? Я мушу почути чітку відповідь.

Хвилину зволікала, щоб потішитися виразом облич усіх чоловіків, які втупили у неї погляди. Це був свого роду еротичний досвід. Знали, що вона єдина, хто може повернути Рафаеля. І вочевидь вирішували, чи змагаються в ній тепер патріотка й гаряча прихильниця мистецтва з ґречною дівчинкою, яка не діє поза законом. Тимчасом вона не вагалася. Місце ґречних дівчаток у романах для вихованок пансіонів, а місце Рафаеля — у Кракові, не біля якогось там телевізора. Крім того, мусила подивитися йому в очі. Нехай знає, хто його знайшов і повернув додому.

— Так. Де він?

— У союзника, — відповів прем’єр. — Генерал Ґаґатек ознайомить вас з усіма подробицями, представить також команду, з якою працюватимете.

Зрозуміла, що деяка інформація призначена тільки для неї, навіть її безпосередній начальник, не кажучи вже про телепня від культури, щойно випали з кола втаємничених.

— Про команду мушу подумати.

— Не мусите, — миттю відповів Ґаґатек. — Усіх відібрано, чекали лише на ваше рішення, щоб їх зібрати. Тут немає місця для випадкових осіб.

Помітив небезпечну зміну у виразі її обличчя, і, перш ніж встигла щось сказати, додав:

— Віднині всі остаточні рішення ухвалюєте ви. Ми розуміємо, що стовідсоткова відповідальність має означати стовідсоткову свободу. Ми почали діяти, бо не маємо часу на багатомісячне приготування і переконані, що вистачить і тіні натяку на витік інформації, щоб картина зникла.

Якусь мить змагалася поглядом з Ґаґатеком, потім глянула на прем’єра. Голова Ради міністрів терпіти не міг паузи — секунда тиші, і він починав соватись і тарабанити пальцями по столу.

Тимчасом їй були потрібні кілька секунд.

Кілька секунд, аби заплющити очі й пригадати сцену з дитинства. Любила думати, що це її перший спогад, але зі спогадами буває по-різному. Ми ніколи не знаємо, чи насправді щось пам’ятаємо, чи вважаємо родинним спогадом стільки разів почуту родинну оповідь. У цьому спомині чотирирічна чорноока дівчинка з волоссям, зібраним у два хвостики, тримає за руку свого дідуся — це для нього непросто, бо другою рукою він спирається на ціпок і йому важко втримати рівновагу — й дивиться на порожні рами, що висять у музеї. Дідусь питає, чи знає вона, чому в рамах немає картин, і вона відповідає з непохитною певністю дошкільнятка: «Бо кожен може намалювати, тільки треба мати крейду».

Потім багато років за родинним столом усі невтомно переказували кумедну історію, як Зося хотіла крейдою намалювати Рафаеля.

Ну от, будь ласка, збулася її дитяча мрія, прем’єр якраз вкладає їй крейду в руку й каже: «Ось, дитинко, намалюй». Питання в тому, чого він їй не каже. Відставка? Ув’язнення? Небезпека? Смерть? Що їй загрожує в цій-авантюрі?

— Стовідсоткова свобода? — запитала безпосередньо у прем’єра.

— І відповідальність. Правильно. І ще блискавична швидкість, хотілося б сфотографуватися з Рафаельком на Різдво.

До свят залишалося кілька тижнів.

— То хто у мене в команді? — запитала.

Ґаґатек назвав три прізвища, з кожним наступним її чорні очі ставали чимраз більші.

— Це скидається на якийсь невдалий жарт, — насилу вимовила вона, не в змозі приховати емоції.

2

Берлінерштрассе нагадувала йому Вроцлав. Широка вулиця обсаджена деревами, обабіч кам’яниці, побудовані на зламі дев’ятнадцятого й двадцятого століття, іноді вілли з садками, іноді повоєнні блоки, прості й функціональні. Він був на півдорозі від центру Берліна до Потсдама, і, якщо вірити навігатору, від мети подорожі його відділяло вже не більше кількох сотень метрів.

Коли зупинився на світлофорі, роззирнувся. Кам’яниця по правий бік, з величезними лоджіями на трохи скошеному фасаді, виглядала так само, як будинок його батьків у Вроцлаві. До такої міри, що на якусь частку секунди намагався зрозуміти, що сталося і чому в кутку лоджії не стоїть червоний чохол, у якому батько тримав лижі. Мусив хвилину дивитися на пекарню на першому поверсі й велику жовту вивіску «Backerei Konditorei Strauch», щоб думки повернулись у звичне русло.

Позаду хтось посигналив. По-німецькому, делікатно, звучало це як: «Вибачте, шановний, але ви, мабуть, не помітили зміни світла», а не як польське: «їдь, мудило, бо зараз до тебе вийду». Рушив, вистромивши у вікно руку на знак вибачення.

— Гарна околиця, — зауважив чоловік, що сидів на пасажирському сидінні.

— Пристойний Західний Берлін, жодних лівацьких кав’ярень, гей-клубів і яток із кебабами. Пенсіонери в піджаках вигулюють собак, така атмосфера Зелендорф — це як в Біскупін у Вроцлаві.

— Я з Варшави.

— Як Офіцерський Жолібож.

— Ага, розумію. Далеко ще?

— Два квартали.

Минули заправку й перехрестя, за яким Берлінерштрассе стала Потсдамерштрассе. Знаючи німців, напевно саме на це місце припадала вирахувана до метра половина відстані між двома містами. Ще трохи проїхав вглиб району і, проминувши казково всипаний снігом парк, повернув на бруківку Кверштрассе. Пасажир скривився на вигляд бруківки й розчулено погладив панель автомобіля.

Не прокоментував, бо звик до того, що його автомобіль збуджував неабиякі емоції в усіх, окрім нього самого. Їхав повільно. Під двадцять четвертим номером була розкішна вілла на кшталт тих, що їх у Польщі можна знайти в найкращих місцях Сопота, Ґданська чи Вроцлава. Триярусний будинок з темно-червоної цегли з пофарбованими у білий колір елементами оздоблення: одвірками, напівкруглими рамами вікон, рустовкою і бордюрами. А також еркерами, що асоціювалися з восьмикутними вежами в середньовічних замках. Гарна міщанська архітектура, можливо, трохи занадто декоративна.

Кароль Бознанський вимкнув двигун, вийшов з автомобіля, поправив манжети сорочки й застібнув верхній ґудзик піджака.

Був готовий до бою.

З

Професор Даґоберт Фрей почув гостей задовго до того, як побачив автомобіль, що паркувався під казково білим о цій порі каштаном, який ріс на самісінькій межі його саду. Заздалегідь навів довідки про молодого польського торговця творами мистецтва. Дехто згадував про його дивацьке авто. Як висловився кузен Стефен з Дортмунда, «цей навіжений поляк їздить найнавіженішим у світі спортивним автомобілем». Отож, крутячись по кухні в очікуванні гостя, Фрей непомітно припав до фіранки, тільки-но почув звук двигуна. Чекав на те, що під’їжджало з боку Фішергутенштрассе, слухаючи низький звук, який нагадував гул танка, що проїжджає забитим ватою тунелем. Ніби гуркіт низьких обертів був притишений, ніби елегантно прихований, але водночас настільки виразний, що дрижали кришталеві келишки.

Нарешті авто виринуло з-за сусідньої вілли і припаркувалося перед хвірткою Даґоберта Фрея. Господар насупив брови, оскільки сподівався побачити якогось монстра завбільшки з кам’яницю або спортивний болід, який би ледве виднівся над бордюром. Тимчасом автомобіль був схожий на японський комбі, і то швидше старої моделі,