Безцінний - Зигмунт Мілошевський

Професор Даґоберт Фрей підійшов до столу, що стояв біля вікна, і дістав із шухляди стосик паперів.

— Кілька рядків, наприклад, із ціною, я залишив порожніми. Гадав, що будемо домовлятися. Хочу повідомити, що, оскільки ви не захочете піти ні з чим, ціна виросла до сімдесяти п’яти тисяч євро.

Маєвський зітхнув, коли Фрей кинув документи на декоративний столик, що стояв перед канапою.

— Ви помиляєтесь. — Жоден м’яз Бознанського не здригнувся, він виглядав знуджено. — Ціна впала до символічного одного євро. Прошу приготувати картину до перевезення і долучити накладну, віце-голова Маєвський простежить, аби ПКН «Орлен» якнайшвидше сплатив належну суму.

Фрей розреготався.

— Ви збожеволіли.

— Анітрохи. Вислухайте мене уважно. Факт продажу вкраденого німцями польського твору мистецтва плюс копія Бордоне з Бергхофа над каміном, плюс усі ці картини, які виглядають як наживо перенесені з нацистських Grosse Deutsche Kunstausstellung[18], — усього цього вистачить для європейських медій, щоб зробити з вас перекупника краденого СС. Що, очевидно, вам до дупи, адже усі ми в цій галузі більшою чи меншою мірою є перекупниками краденого. Але я не знаю, чи розумієте ви, на що ви щойно кинули угоду.

Збитий з пантелику Фрей придивлявся до декоративного інкрустованого столика.

— Не знаю його походження, купив з оказією кілька років тому в антикварній крамниці, — обережно сказав, не розуміючи, до чого веде поляк.

Кароль, оцінивши драматичне значення паузи, старанно поправив манжети так, щоб вони виглядали з рукавів піджака на ідеально однакову довжину.

— Пушкін написав, що батьківщиною росіян є Царське Село. Чули про це? А втім, навіть якщо ви про це не чули, то точно знаєте, що росіяни схиблені на ґрунті Царського Села. Це їхня національна святиня, святіша від Кремля, святіша навіть за мавзолей Леніна. Відтворили Бурштинову кімнату, постійно відбудовують палаци, зали, експонати. Певна річ, що віднайдення творів мистецтва, викрадених з Царського Села тими вашими предками, які на хвилину вийшли з кухні під Ганновером, — це для їхніх чиновників від мистецтва пріоритет номер один.

Погляд Фрея свідчив, що він одночасно хоче і не хоче продовження цієї історії.

— Цей столик у стилі Людовика XVI — оригінал кінця вісімнадцятого століття, зроблений в Росії за кресленнями самого Чарлза Камерона, придворного архітектора цариці Катерини II і одного з головних проектувальників палаців у Царському Селі. До 1941 року стояв у Єкатерининському палаці в Блакитній кімнаті, якщо пам’ять мені не зраджує.

— Ви так добре знаєте Росію? — вражено запитав Маєвський.

— Ні, я так добре знаю виданий російським Міністерством культури каталог їхніх найважливіших воєнних втрат. А цікавинкою вже з-поза каталогу є факт, що на сьогодні найбільшим шанувальником Камерона та його робіт у Петербурзі є Сергій Лавров, нинішній міністр закордонних справ Російської Федерації.

Маєвський і Фрей мовчки дивилися на Кароля, чекаючи продовження.

— Який якраз післязавтра прибуває до Берліна, щоб іще більше зміцнити стосунки між вашими країнами, тобто впевнено обіцяти найвищим політикам вигідні пенсії у газових компаніях. І тут з’являєтеся ви, професоре. Людина, яка може заробити одне євро на Вичулковському, але водночас забезпечити собі довічну вдячність федеральної влади завдяки тому, що дасте їм можливість обдарувати Лаврова. Або можете заробити на Вичулковському сімдесят п’ять тисяч, для нас це загалом невеликі витрати, але коли сюди прилетить Серьожа, він прочитає в усіх газетах про берлінського перекупника, який за кілька кілометрів від рейхстагу переховує на зло Росії вкрадені нацистами пам’ятки, а на додачу його улюбленого Камерона зі святого Царського Села.

Професор Даґоберт Фрей уже мав камінь на шиї й опускався на дно річки, однак, попри це, намагався махати руками.

— Не поводьтеся як аматор. Один такий вибрик, і ви втратите весь авторитет у галузі.

Бознанський щиро засміявся.

— Не поводьтеся як аматор. Допоки матиму добрий товар, жоден вибрик мені не зашкодить.

5

Авто, яке професор Даґоберт Фрей — нині багатший на одне євро — прийняв за старого «японця», мчало автострадою номер 12 у напрямку кордону з Польщею. Спереду сиділи Кароль Бознанський і надзвичайно задоволений віце-голова ПКН «Орлен» Єжи Маєвський; позаду, у спеціальній скриньці, пристебнутій ремінцями до заднього сидіння, схована під пухирчастою плівкою і пінопластом, подорожувала спокуслива красуня з пишними кучерями й семітськими рисами. Напевно шкодувала, що не може виглянути у вікно й оцінити, як сильно змінився світ від 1884 року.

Кароль стягнув з руки годинника й подав Маєвському.

— Можете кинути це в бардачок? — запитав, розтираючи зап’ясток; терпіти не міг ходити з годинником на руці.

— Це справжній «Аудемарс»?

— Так, мистецтво — це не політика, де можна красуватися у позиченому. Стиль має значення.

Маєвський відчинив бардачок, з якого повисипалися якісь диски, викрутки й обгортки від м’ятних цукерок. Трохи покопирсався.

— Немає коробочки, — сказав.

— Я знаю, що немає, запхніть його кудись.

— Але… але ж це справжній «Аудемарс».

Кароль так промовисто глянув на Маєвського, що той без подальших зволікань поклав годинника в бардачок, хоча при цьому мав такий вираз обличчя, ніби мусив втопити яйце Фаберже у гної.

Проминули табличку, яка інформувала, що в’їжджають на територію Речі Посполитої. Перебування на батьківщині почали з правопорушення. Стрілка спідометра твердо зупинилася на ста вісімдесяти, хоча від мосту над Одером на автостраді не повинні були перевищувати швидкість сто тридцять кілометрів на годину.

— Хочете трохи перекусити? — запитав Кароль. — Знаю гарне місце за Тожимом.

— Ви ще питаєте. Беззастережно погоджуюсь на будь-яке місце, яке ви порекомендуєте. Це прозвучить дивно, але я ще ніколи не зустрічав людини такого, як би це сказати, класу. От справді.

Кароль із вдячністю кивнув головою.

— Яка там кухня?

— Міжнародна.

За три чверті години, закутані в пальта, шапки й шарфи, сиділи на дерев’яній колоді на галявині над Лаговським озером, подекуди скутим кригою, а сріблясте авто стояло на лісовій просіці на тлі засніжених ялинок і в цій обстановці виглядало наче з рекламного каталогу.

— Кави? — спитав Кароль, простягаючи термос рум’яному від морозу віце-голові.

— Авжеж. Курка ще є?

— Одну мить, перевірю. — Кароль зазирнув до пластикового кошика для пікніків, але алюмінієва фольга, у якій лежали шматки смаженого курчати, була порожня. — Немає, можу запропонувати мисливські ковбаски або зварені на твердо яйця.

— О, тоді попрошу ковбаски й помідор. Де ви купили такі чудові помідори? Смачні, наче їм усередину вприснули підсилювач смаку.

— Виростив сам у своєму господарстві під Мщоновим. Гектар фруктового саду, одна теплиця. Небагато, але на власні потреби вистачає, щоб не їсти того, що в магазинах із натяжкою називають їжею. Коли мене немає, там господарюють дядько з тіткою.

Кароль посипав перцем зварене на твердо яйце (від власних щасливих