Безцінний - Зигмунт Мілошевський
Убрана в спідницю й чорний жакет по фігурі, цокала підборами чобіт, ідучи коридором міністерства разом із нинішнім міністром. Вважала його непоганим політиком, досить далеким від набожно-патріотичного духу, що багато років задавав тон польській міжнародній політиці. По-своєму навіть поважала його — за харизму й політичну активність.
— Я хотіла б знати, в якій справі нас викликано. Марную час, коли не готова.
— Пані докторко, прем’єр особисто зателефонував і просив, щоб ми негайно завітали до його канцелярії. Такі накази зазвичай не обговорюються.
Глянула на нього, не уповільнюючи ходи. Із розумінням, співчуттям чи жалем — не знав, важко було щось прочитати в її холерних чорних очах.
— Прем’єр, напевно, має сказати щось важливе й конкретне. — Начальник марно силкувався щось пояснити.
— Це честь для мене.
Міністр ніколи не знав, коли докторка Зоф’я Лоренц жартує, а коли ні, й не міг визначитися, що його більше скомпрометує: мовчання, яке могло свідчити про те, що він не зрозумів жарту, чи регіт, який би вказував на те, що він не оцінив серйозності сказаного. Про всяк випадок обрав мовчання.
Проминули гардероб, одягли пальта й вийшли на алею Шуха. Зима цього року прийшла раніше, ще не настав грудень, а у Варшаві сніжило протягом цілого тижня. Так було в усій Європі, науковці на телебаченні аж зі шкури пнулися, щоб довести, що це один із наслідків потепління клімату.
За п’ять хвилин минали ворота в будівлі канцелярії Голови Ради міністрів, а ще за десять хвилин докторка Зоф’я сиділа в секретаріаті прем’єра і підписувала заяву, у якій засвідчувала, що вона усвідомлює факт, що розмова торкатиметься закритої інформації під грифом «цілком таємно» і за розголошення якої їй загрожує до восьми років ув’язнення.
— Прем’єр чекає на вас у «кубику», — повідомила секретарка, перевіривши документи.
Лоренц раніше чула про «кубик» — так на міністерському жаргоні називали спеціальну звукоізольовану кімнату для таємних нарад, облаштовану кілька років тому. У товаристві офіцера Бюро охорони уряду піднялися на другий поверх і зупинилися посередині коридора перед якимись дверима. Табличка повідомляла, що це вхід до «Конференц-зали 4.15». За дверима замість конференц-зали був невеликий прохід, у якому Зоф’я Лоренц мала пройти перевірку на металодетекторі й процедуру обшуку, а також залишити в шафці, яка нагадувала маленьку камеру схову, все, що не було вбранням: сумочку, телефон, ключі, гроші, прикраси. Крім позірного холоду, відчувала наростаюче збудження, їй передавався настрій таємниці, секретної зустрічі на найвищих щаблях влади. На жаль, попросили зняти й чоботи, через що відчула себе низькою, оголеною і роздратованою.
— Прем’єр теж сидить у шкарпетках? — запитала вона молодого офіцера охорони.
Той лише знизав плечима і натиснув кнопку, відчиняючи чергові двері.
Зайшли до наступного приміщення. Докторка Лоренц з цікавістю роззирнулася. Це була простора зала площею сто п’ятдесят чи двісті метрів, абсолютно порожня.
Стіни, підлога й стеля були вкриті матеріалом на кшталт сніжно-білого лінолеуму, площини плавно переходили одна в одну без виражених стиків і кутів, у стелі було заглиблено численні люмінесцентні лампи.
Навіть шпильку приховати тут було б неможливо.
Посеред зали стояв знаменитий «кубик» — прозоре приміщення з грубого штучного матеріалу, зі стінами десь у п’ять метрів у довжину, в якому за столом, ніби клони, сиділи троє чоловіків у однакових костюмах. Тільки прем’єр був у черевиках.
Крім прем’єра, у «кубику» сиділи міністр культури і якийсь незнайомий їй чоловік. Кивнула головою на знак привітання і зайняла одне з вільних місць якнайдалі від міністра культури, якого вважала шкідливим телепнем. Від призначення, під час якого щиро зізнався, що хотів би очолити відомство оборони, але як немає того, що до вподоби, то що ж, буде важко; відтоді було тільки гірше.
Прем’єр зачекав, поки колір лампочки, встановленої посеред конференційного столу, зміниться з червоного на зелений — знак, що ввімкнено всі звукоізоляційні пристрої — і звернувся одразу до неї:
— Пані докторко, ви здогадуєтеся, в якій справі ми зустрічаємося?
— Очевидно, у справі фонду, за який я борюся від початку моєї каденції.
Її шеф поруч застогнав.
— Фонду? — Прем’єр був явно здивований.
— Фінансового фонду з внесків від антикварів та аукціонних домів, що дозволили б нам фінансувати пошуки втрачених творів мистецтва, а потім оплачувати послуги найкращих правників, щоб повертати їх Речі Посполитій.
Прем’єр дивився на неї з усмішкою політика, який усе розуміє і з усім погоджується.
— Отже… — почав він.
— Отже, ви навіть не знаєте, про що я кажу. Правда, пане прем’єре?
— Річ у тім, що це не є темою нашої розмови, — втрутився міністр культури. — До того ж, ми і без фонду чудово даємо собі раду. Безцінні твори повертаються до країни.
Подумала, що порахує від п’яти до одного й лише потім озветься, але вибухнула вже на трьох.
— Якщо ви не можете не шкодити, то хоча б помовчте. Держава не повинна вести переговори з терористами й платити злодіям, щоб повернути свою власність. Ваша діяльність призвела до того, що місяці праці пішли намарне. Я вважаю, що пан прем’єр має знати про це.
Прем’єр подивився на решту співрозмовників, ніби чекаючи, що хтось йому пояснить, про що йдеться. Допоміг міністр закордонних справ:
— Докторка Лоренц має на увазі, що ми повинні повертати знайдені твори юридичним шляхом, через визнання нашого права власності, таким чином, кожен виграний процес полегшує повернення наступного твору. Наслідком виплат антикварам чи власникам є те, що в світ іде сигнал: Польща платить. То чого хтось має погоджуватися на переговори?
Міністр культури безпорадно розвів руками.
— Але чи це моя провина, що якась приватна фірма хоче передати трохи своїх бабок на державну спадщину?
— Ви називаєте «Орлен»[10] і PZU[11] приватними фірмами? — невинно запитала Лоренц.
— Та годі вже, годі, не присікуйтеся одразу до слів.
Чоловік, який досі мовчав, досить промовисто вказав поглядом на прем’єра, і міністр культури припинив дискусію.
— Шановні, перепрошую, але питання про те, яку процедуру використовувати під час повернення наших утрачених скарбів, ми вирішуватимемо іншим разом залежно від компетенції міністерств. А зараз перейдемо до скарбу номер один. — Прем’єр глянув на Лоренц, аби побачити, яке враження це на неї справило.
Навіть не змигнула.
— Пані докторко, прошу познайомитися з генералом Марком Ґаґатеком, шефом Агентства розвідки. Пане генерале,
