Пасажир - Жан-Крістоф Гранже

— Крістіана упізнали за відбитками пальців, — пояснила вона. — Торік його затримали за водіння авто в нетверезому стані. Відбитки зберігалися в поліційній базі даних. Не знаю чому, та зіставлення тривало два тижні.

— А далі що?

— Мені доручили опіку над Крістіаном. Професор Кубела не дуже вірив у його одужання.

— І що?

— Крістіан поселився в нас. Ми з чоловіком і дітьми живемо в будиночку в Севрі. Непросто було…

— Крістіан і далі вважав себе Давідом Лонґе?

— Авжеж. Це… це було нестерпно.

— І він вас геть не пам’ятав?

Наталі Форестьє не відповіла. Шапленові знайоме було те мовчання. Вона плакала.

— Він так і жив у вас? — запитав Шаплен за кілька секунд.

— Десь за місяць він знову втік. І ось…

Знову пауза. Ридання.

— Тіло знайшли біля заводу будівельних матеріалів, на набережній Марсель-Буає, в Іврі-сюр-Сен. Страшенно покалічене.

Шаплен записував. Рука його тремтіла й одночасно залишалася твердою. Здається, він таки напав на слід.

— Перепрошую, що питаю про це, але як він був скалічений?

— А ви хіба не можете проглянути звіт про розтин?

Він якомога м’якше сказав:

— Прошу вас, відповідайте.

— Не пам’ятаю як слід. Мені й знати про це не кортіло. Здається, йому розпанахали всеньке обличчя.

Отож, Крістіан Мйоссан, він же Жанті Мішель, він же Давід Лонґе, був носієм імплантату. Як і Патрік Бонфіс. Як і він сам. Анаїс Шатле має рацію. Препарат, який викликав синдром «пасажира без багажу», надходив через такий імплантат. Пристрій, якого вбивці повинні були щоразу забирати.

— Знаєте, — озвалася раптом Наталі, — мені вже в печінках сидять ваші розпитування. Як хочете допитати мене, викликайте в дільницю. І, головне, як будуть новини, то сповіщайте про них мене!

Він щось промимрив у відповідь, натякаючи на нові дані, що дають підстави відновити розслідування. І водночас йому не хотілося давати цій жінці облудні надії. Отож, урешті вийшло щось і геть непереконливе.

— У нас є ваша адреса, — офіційним тоном сказав він. — Завтра вам надішлють оповістку. Деталі дізнаєтеся в дільниці.

Він розрахувався і вийшов у нічне місто, щоб пошукати таксі. Попрямував до Сени, піднявся набережною Турнель. Жодної живої душі не було довкруги. Тільки бруківкою мчать авто: водіям кортить хутчій повернутися додому. Холодно. Темно. Над крижаною безвихіддю ночі темною брилою нависає собор Паризької Божої Матері. Шапленові теж хотілося додому. Та він повинен був скористатися цією ніччю, щоб провадити розслідування далі.

Крістіан Мйоссан, він же Давід Лонґе.

Патрік Бонфіс, він же Паскаль Мішелль.

Матіас Фрер, він же…

Троє піддослідних.

Троє «пасажирів без багажу».

Троє жертв.

Яку роль могла тут відігравати Анна-Марія Штрауб і Медіна? Роль убивць? Мисливиць за самотніми жертвами?

Це припущення ще згодилося б для Крістіана Мйоссана, та не Патріка Бонфіса, убогого рибалки з Баскського узбережжя. А для нього самого? Бував у Сашиному клубі той, ким він був, перш ніж стати Арно Шапленом? Потрапив він у пастку, що наставила Феліс? Поміж жертвами тієї амазонки він не знайшов своєї світлини…

За двадцять кроків од нього, на розі вулиці Ґранз-Оґюстен, зупинилося таксі, щоб висадити пасажира. Він побіг туди і заліз досередини, тремтячи від холоду.

— Куди їхати?

Шаплен зиркнув на годинника. Минула вже північ. Якраз час на полювання за дівчатами.

— Бар «Джонні», вулиця Клеман-Маро.

— Є новини для тебе, квіточко.

Заспана Анаїс Шатле слухала Соліну телефоном, не вірячи своїм вухам. Її стягнули з нар, привели сюди, на пост охорони, і дали слухавку. Дива, та й годі.

— Я й не знав, що в тебе такі зв’язки.

— Які ще зв’язки? Про що це ти?

— Про те, що завтра тебе відпускають. Суддя вже підписав розпорядження.

Вона нічого не змогла на це сказати. Насилу подумала, що вирветься з цього бетонного закапелка, в неї виникло таке враження, наче її груди роздирають залізним шворнем.

— А тобі не сказали, чому мене відпускають?

— Без коментарів. Так вирішили нагорі. І край. А ще кажуть, правосуддя для всіх однакове.

Анаїс змінила тон.

— Як знаєш, то скажи. Хто витягнув мене відсіля?

Соліна зареготався. Його сміх скидався на рипіння.

— Що ж, можеш удавати, що ти ні про що й не здогадуєшся, воно тобі й до лиця. Так чи інакше, я хочу, щоб ти була в мене. Ми будемо провадити слідство далі. Назвемо це кризовим штабом.

— А поступ є?

— Дідька лисого. Про Медіну так нічогісінько й не дізналися. Ні про її діла, ні про контакти. Януш пропав наче камінь у воду. Жодного сліду, навіть натяку нема. Кримінальний розшук геть із ніг збився.

Вона підозрювала, що Соліні та його колегам просто не під силу ця справа. А кримінальний розшук Януша не зловить.

— Пришлеш по мене авто?

— Ні до чого. Тебе чекатимуть.

— Я нікого не знаю в Парижі.

Соліна засміявся. Тепер його рипіння звучало немов пищання.

— Не турбуйся. Твій татуньо особисто приїхав по тебе.

— Першого вечора нічого не було. У мене принципи.

— Але ж ти з ним переспала.

— Авжеж, урешті переспала-таки. Ти розумієш, певне, про що я…

Троє дівчат зареготали. Шаплен сидів за сусіднім столиком у глибині залу «Джонні». Бар був опоряджений в американському стилі: полаковані дерев’яні панелі на стінах, шкіряні фотелі. Тьмяне світло огортало меблі й ноги дівчат, відкидаючи золотаво-брунатні блищики в гамі Вермера. Шаплен сидів спиною до них і боявся пропустити бодай слово з їхньої балачки. Ті троє цілком відповідали тому типові дівчат, який був йому потрібен. Не повії, просто ладні заробити трохи грошенят за нагоди, а зараз балакають собі про лахи і про чоловіків.

— Ти вже не носиш окулярів?

— Та ні. У мене тепер лінзи. Окуляри надто вже сексуальні.

Кожна їхня фраза вражала його. Йому бракувало досвіду Ноно. І водночас у тій їхній манері змішувати в одному шейкері секс, гроші та наївні сподівання було щось зворушливе.

— Треба попудрити носа.

Шаплен зиркнув через плече і побачив зі спини тендітну постать у темному єдвабному корсажі, що переходив у широку спідницю з чорного тюлю. Навіть зі свого місця він чув, як сопе це диво. Пудра, що про неї згадали, не мала нічого спільного з косметикою.

— Була на вечірці у принца?

—